Розділ 2

– Ще рано. Може, замерзла. Треба було рядном її обв’язати, – відповіла та перевернулася на другий бік додивлятися сон.

– Небо ясне, тому й мороз ще більший береться, – Мар’яна, прохукавши невеликий кружок у намерзлій шибці, намагалася одним оком розгледіти, що там у дворі коїться.

– Так холодно, що й виходити не хочеться, – натягувала Анюта на себе ковдру.

– Та ні, ходімо, все одно не спатимемо, корова дарма кликати не стане. – Мар’яна, вступивши у чоботи, вже вдягала куфайку.

З вулиці одразу вдарило морозом. Ще з порогу помітила відчинені двері у хлів, тому одразу кинулася до корови.

– Ну чого ти, Мусько, волаєш? Що сталося? – придивлялася в напівтемному кутку. – Он воно що! Анюто, йди-но сюди! – кликала на допомогу, помітивши стурбовані очі худоби і телячу ніжку.

Анюта, поспішаючи й собі слідом, спинилася у дворі, почувши рипіння снігу. Потім побачила й чоловіка, який по їхньому городу перебігав до сусідньої хати. Вона з переляку закричала не своїм голосом:

– Хто це тут вештається? Я тобі зараз покажу! – Неначе й бідова, а руки так і тремтять. Коли висока напівзігнута фігура подалася далі, вона отямилась, відчуваючи щось неладне. – Та здоровенний який! – вихопилося з її вуст.

– Ти про що там? – прочинила Мар’яна двері всього на декілька секунд. – Не до розмов зараз, рядно неси. – Сама знову повернулася до корови. – Усе село спить, а вона репетує, – гладить свою Муську рукою та міркує: що ж далі робити?

У той час, як Анюта стукала по паркану і кликала сусіда Микиту, Мар’яна тягла теля з корови та сердилася, що немає їй помочі, коли вона конче необхідна. Витерши піт з чола, сама поспішила за рядном, аби швидше забрати телятко в хату. Тепер уже й Микита стояв у їхньому дворі та щось роздивлявся.

– Чи тобі робити нема чого? – буркнула вона на Анюту, якої так і не дочекалася. – Ще одного підняла. Зараз дружина прокинеться, то вона тобі дасть.

– Он сліди його видно! – показувала Анюта, не звертаючи на неї уваги. – По глибокому бігти довелося, мало чоботи тут не загубив. Не інакше як сорок п’ятий.

– І правда, здорові. – придивлявся і Микита. – Але чого бігати серед ночі? Точно злодій, – перевів погляд на хлів. – Тільки в Івана-дурника така нога. Худий та високий, як жердина, а нога, мов під дурним старцем, – повторив те, що люди про Івана говорили.

Тільки тепер Мар’яна зрозуміла, що трапилося. Вийшла й собі до них.

– А в нас хлів відчинений був, ми не могли так залишити. Виходить, що до худоби пробирався, – ледь ворушила губами, налякавшись. – Може, й корову тягнув із хліва, а вона з переляку давай волати та телитися. Якби раніше спати полягали, могли б і не почути, – аж руки на грудях схрестила. – Де той бандюга? Де пройдисвіт? – взяла вила та хотіла бігти за ним по слідах.

– Спинися! – схопив її за руку Микита. – Його вже не доженеш.

– Що б ми робили без корови? – Мар’яна мало не заплакала. – От біда яка! – ніяк вона не могла заспокоїтися.

– Не бідкайся марно, нічого ж не сталося, – вже посміхалася Анюта. – Давай теля в хату заносити, замерзне ж маленьке, – тепер і вона про нього згадала.

– Чого гам підняли серед ночі? – почувся голос Микитиної дружини. – Ці сусідки щось та й придумають, аби чужому чоловікові не давати спати. І що ж сталося цього разу?

– Хтось у хлів пробирався. – Вони й не збиралися виправдовуватися, хоча й почали хором.