Розділ 2

Коли рік завершився, колгоспники зібралися на збори. Фронтовики сиділи окремо, весь час перемовлялися, ніби звіт про роботу їх мало цікавить. Зате коли почали обговорення, неначе прокинулися. Задали жару голові колгоспу, як і збиралися, щоб не командував на свій розсуд. По їхніх обличчях було видно – радіють, що заявили про себе, як хазяї цієї землі. Вони краще, ніж голова, знали і місцевість, і сільське господарство. А головним було те, що вони, пройшовши шлях війни, мали велике бажання – зробити життя простого селянина кращим.

Питання про техніку поставили руба, знали, що в інших господарствах і бельгійські сівалки ще до війни були, і тракторець хоч один, який добре допомагав, особливо орати та сіяти. Навіть ще до зборів написали колективне звернення в район про допомогу технікою. Голова колгоспу то хитав головою, то стискав кулаки, але вирішив погоджуватися, бо пропозиції були суттєві. Він теж пройшов війну і теж надивився різного, але, повернувшись, не мав упевненості, що прості селяни, натиснувши на ту велику партійну машину, можуть щось змінити. Хвилювало його й інше – та машина в першу чергу зітре його як зрадника інтересів партії.

Голова ж сільради хотів і цього разу своїми хитрощами взяти. Почав здалеку, спочатку дякував чоловікам за перемогу, потім за роботу і тільки після того перейшов до головного – всім керує райком партії і буде все так, як він вирішить.

Не хотіли сьогодні фронтовики здаватися без бою. Першим зірвався з місця Харитон, потім інші, а в кінці дід Кирило. Усі наполягали на тому, щоб розумно підходити до сільськогосподарських проблем, краще обробляти, більше врожаю збирати та щось виплачувати й людям за їхню роботу. «Досить бути рабами і працювати за голі трудодні», – вигукнув з місця Василь-каліка. Старі діди чухали потилиці, бо не пригадували таких сміливих розмов у цій залі ще з часів розкуркулення. Самі ж раділи – нарешті люди починають прокидатися.

– Настав час пір’я піднімати, розтуди його в коромисло! – аж крикнув старий дід Кіндрат. – Не можемо ж ми ще двадцять років мовчати! – Ось так він вирішив сказати наприкінці свого життя.

– Ага, голову сільради ніхто не обирав! Тому треба призначити вибори і свого обрати! – надумав таке старий дід Антип, який і зараз розмахував старою облізлою шапкою.

– Правильно каже, холера його забери! – не всидів на місці ще й досі моторний дід Лука. Він як і колись – ще у тридцятих роках, вискочивши наперед, кинув угору шапку, мов на козацькій чорній раді. – Досить базікати, коси знову мантачити треба та кріпити їх сторчма! – слова старого козака цього разу були якраз по темі.

– Цитьте! – стукнув палицею дід Мохтей, який завжди сидів у першому ряду та наставляв на трибуну своє праве вухо. – А то знову скажуть, що тут куркульське кубло. Нехай молоді говорять, бо ми нічого не зрозуміли у вашій радянській владі. – Сам пильно дивився не лише на голову сільради, а й на парторга, який сьогодні тільки встигав щось записувати у свій блокнот. – Говорили, що все для людей, а з нас останню сорочку вже давно зняли. Нехай воїни говорять, бо їм жити! А наше вже пропало… – Він повільно сів на місце і ще довго бурчав собі під носа.

Воно вже й цього було достатньо, щоб вбити клин між керівництвом та селянами, але до виступів підпряглися ще й жінки, які без зборів та обговорень п’ятий рік самі тяжко працювали на полі. На їхню думку, вони мали право брати участь у вирішенні всіх питань. Разом із тим нагадали і про Мар’яну, яку з дітьми вигнали з хати, хоч і не з своєї, і про фельдшера, якому не віддають його власну, бо начальники собі все дозволяють. Не забули й про Тамару. Гамірні збори закінчилися, а питань з’явилося ще більше, ніж до них.

– Оце молодці хлопці! Дали прикурити як одному начальнику, так і другому, – почав дід Кирило, зустрівши Саву і Тимофія, які були вдома і страх як хотіли дізнатися, про що там йшлося. – Навіть говорили про те, що облік урожаю проводився дуже погано. Он у Горвищі двоє калік керують – один головою, а другий бухгалтером, то здали врожаю набагато більше. Виходить, що наші хазяї нікчемні чи рахувати не вміють, може, просто хитромудрі дуже? У чому ж річ? Так і питали в голови. І худоби у них більше. І за трудодень колгоспникам трохи заплатили, а в нас знову самі палички ставлять, як до війни. І молодих хлопців вже послали на трактористів учитися, а в нас і думка така ще не народилася. Осміліли хлопці… Ой, і молодці! – не міг нахвалитися Кирило. – Дуже сердиті керівники були, але терпіли, бо що проти правди скажеш. Розуміють хлопці справу! – Такого радісного обличчя в діда Кирила вони ще не бачили. – То невже наша козацька кров не померла?! – Усі аж стрепенулися, почувши. – А тут ще й райком зверху, якого вони бояться, як дідько ладану. А що, потрапили наші начальники в пастку! – Це він про їхніх голів та про парторга. – Не забули і про те, щоб дерево заготовити до весни та вдовам хати відремонтувати, а в кого згоріла – збудувати, – радів так, ніби це він тинявся по чужих кутках.

– Правильно й розказали, бо зерно он, кажуть, уже попріло. Чим навесні сіяти будуть? А пріле й худоба їсти не захоче, – підтримав дід Сава. Він про власну землю вже забував, а про те, як хазяйнувати треба, – ніколи не зможе. – Повірте, якби цій землі дати ладу, то й державі б виростили, і собі б вистачило на хороше життя. – Він знав, що говорить.

– Може, й не все від керівників залежить, але вони розумними повинні бути. І чого далеко ходити – в нашому селі таких знайти можна. Тимофій он окріпне, його хоч на одне місце, хоч на друге постав, він скрізь вробить, – дід Кирило задоволено підморгував Тимофію, штовхаючи його під бік. – Тимоху б та Гришку твого, ото й справи пішли б одразу. Тоді не захотів – у війну, а тепер знову його проситимуть. Подумаєш, хтось там проти виступив. Такі завжди знайдуться.

– Григорій мій землю любить, може, хіба Людмила не пустила б. – Усе ж від почутого діду аж на душі солодко стало. – А Тимофій на ноги стане й теж до роботи візьметься. – Він часто й сам про те думав. – Свій і чужий – велика різниця, – аж палець підняв. – Свій сьогодні робить, а про завтра думає, бо тут йому жити, і якщо не так вирішив чи образив кого, люди й через декілька років нагадають. А чужому всі ми однакові. Він про себе думає, аби не лаяли начальники та аби заробити побільше. Коли й не так, то сів на коня чи на машину і… поминай, як звали! – сам розгладжував свої вуса, уявляючи, що робилося на тих зборах.

– Що ви плануєте? Може, голову сільради вам ще і вдасться обрати, а голову колгоспу призначать самі. І призначать із тих, кому довіряють, тобто зі своїх членів партії. А до нас довіри великої не було й не буде, ми ж куркулі чи діти куркульські, – наслухавшись усіх, не витримав Тимофій. – То й не беріть дурного в голову, щоб знову хворі не лежали. – Він не сприймав усе серйозно, тому й посміхався.

– Нічого, нічого, ще подивимося, чия візьме! – не здавався дід Кирило. – Сказали на зборах, що з весни знову три колгоспи будуть, одним із них той самий голова керуватиме, а двома іншими можна і наших призначити. Було б здоров’я, правильно кажу, Тимофію Дмитровичу? – уже бачив його на тій посаді. – Тільки скажи, звідки такий худий приїхав? – придивлявся уважно.

– З того світу. Там теж треба було побувати, щоб усе побачити на власні очі. – Тимоха не мав бажання повертатися в минуле.

– Як люди там живуть, розкажи. Тільки не про тих питаю, які в засвіти пішли, а про тих, які в інших державах, – спокійно продовжував Кирило. – Нам про все знати цікаво.

– По-різному живуть. Коли в Європі задивлявся на їхні будинки і магазини, то думав: як тільки ми погано живемо. А коли зі сходу повертався, то думав, що кращого життя, ніж у нас вдома, ніде немає. А ми, виходить, між заходом і сходом, то згодні вже й на щось середнє.

– Може, ти жартуєш? Щось я тебе не розумію. – Дід Кирило придивлявся до Тимофія. – Хоча, пригадую, я теж із такими думками із Першої світової повертався. І ніколи не жалкував, що Бог мені якраз тут місце для життя визначив. – Він навіть показав пальцем у землю. – Були б тільки живі та здорові. Я он зараз за сином дуже побиваюся. Слабкий такий і досі, ходити йому важко, їсти не може. Що робити? Може, ти, Тимофію, прийдеш та хоч словом його підтримаєш, бо життя в ньому не видно.

– Прийду, обов’язково прийду. Поставимо і на ноги, а влітку вже до дівчат поведемо. На Покрову і на весіллі погуляємо, – весело говорив Тимофій, часто заходячись глибоким кашлем.