Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

— Так, викладаю, — потвердила я.

— Ну, от, — він посміхнувся. — Побільше б нам таких, як ви, «божевільних».

— А мої польоти? — Я майже викрикнула це. — Я ж їх відчувала, я справді літала. Я... Я раптом опинялася то на сосні, то ще гірше — в сусідньому селі, а то...

Лікар торкнувся моєї руки. Пальці у нього були ледь шкарубкі. На безіменному — обручка, досить масивна.

— Ви не пробували писати художні твори? Ну, вірші, новели, щось більше?

— Пробувала... Колись... В юності... Але... Вибачте, але до чого це?.. Ви вважаєте, що це лише мої фантазії? Але ж я...

— У вас, очевидно, дуже багата уява, Світлано Ігорівно, — сказав це якомога м’якше. — Багата уява, яка накладається на тонку поетичну, до того ж, романтичну натуру. Знаєте, це буває, коли людина вважає витвори своєї уяви дійсністю. Я особисто не вважаю це психічним відхиленням. Бо що ми знаємо про той же світ уяви, про свій внутрішній світ? І як він деформується під дією грубого світу зовнішнього.

— Отже... Ви... Ви нічим не можете мені допомогти і нічого порадити?

— Хіба що спробувати такий спосіб психотерапії, як написання художніх творів. Чом би вам з вашим знанням художньої літератури, смаком і фантазією не написати фантастичну повість чи бодай новелу?

— Новелу? — перепитала я.

— Ну, для початку хоча б новелу...

І тут не знати звідки до мене прийшло ім’я. Дивне ім’я.

— Лікарю, — сказала я. — Ви не знаєте, що таке Ієрихар?

— Ієрихар?

— Так. Що це таке? Назва? Термін? Ім’я?

— Не знаю, — сказав лікар. — Ніколи не чув. У вас до мене все?

— Так. Але... Ні, все.

— Тоді — до побачення. Не хвилюйтеся і все буде добре.

— Добре? Он як?

Мені хотілося на нього нагніватися, закричати, але я не могла. Я чемно йому подякувала. Тільки дивний туман огорнув мене, коли покидала лікарню. В цьому тумані проступали чиїсь обличчя — дивилися, вдивлялися, криво посміхалися, тицяли пальцями, навіть реготали. Я розуміла: то хворі, котрі стоять на подвір’ї.