Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Я наполягла назвати його цим ім’ям, бо так, можливо, звали мого батька. Чомусь же по батькові мене назвали Ігорівною? Я хотіла мати з реальним чи уявним батьком, котрий мав теж це ім’я, якийсь зв’язок. Хоч таким чином. Ось така я. Тепер свекруха каже, що хвороба сина — то мій гріх, не треба було так називати, бо, очевидно, той чоловік був падлюкою, він обдурив мою нещасну маму. Матір, яка змушена була у відчаї відмовитися від мене. Так каже моя свекруха, Петрова мати, але я в цьому не певна. Не згодна, хоч іноді мені здається, що моя провина є. Петро звичайний сільський чоловік, він кілька разів мене зраджував, але я йому прощала. Та коли я сказала, що зрадила його під час перебування на семінарі, він довго сміявся. Він не міг такого уявити. Даремно.

Ось так я йшла і міркувала, і згадувала, і катувалася. І раптом я помітила, що не йду. Так, не йду, а лечу. Лечу над землею. Над полем на окраїні села, далі над лісом. Я таки летіла. Ніби сама собою, без будь-якого бажання.

«Що ж це таке? — знову подумала я. — Я ж упаду, розіб’юся, розі...»

Але я летіла далі. Більше того, мені це подобалося. Чомусь подобалося Наче це була не я, а хтось інший. Хтось інший, хто вміє літати і якому це подобається. Господи, я бачила внизу дерева, я знала цей ліс, не раз приходила сюди по ягоди, а он туди по гриби. Від страху впасти я заплющила очі. І так летіла із заплющеними очима. Коли ж розплющила, побачила, що вже лечу над сусіднім селом. Внизу якісь діти закинули голови, щось кричали та махали мені руками. Як вони сприймали людину, що летить, наче птах? А може, вони й бачили великого дивного птаха? Але ж я не птах, я не вмію літати...

Ледь я подумала про це, як відчула, що знижуюся. Я заплющила очі й продовжувала знижуватися. Приземлилася, доволі плавно, на лужку за селом.

P.S. Порвати те, що написала? Але ж я літала. Це було не марення. Як інакше пояснити, що опинилася за сусіднім селом, за сім чи вісім кілометрів від Загоряй, посеред білого дня?

Левітація — ось як, здається, називається вміння літати. Левітована вчителька...

«У мене ж ще урок», — подумала я і кинулася бігти до села. Хоч і знала, що до нього ні автобуси, ні маршрутки не ходять. Треба буде йти до траси чотири кілометри пішки. От тобі й особливий день.

Під вечір перестав іти дощ. Прийшов Денис. Став на воротях і жалісливо дивився. Я довго вдавала, що його не помічаю. Готова була дати відсіч, якщо ступить на подвір’я. Він не ступав і все стояв. Дивився.

Я не витримала першою.

— Чого тобі треба? Я ж сказала — Петро з тобою ніколи більше пити не буде.

Він стояв і жалісливо дивився. Я теж завмерла посеред двору, вся напружена.

— Ми ж сусіди, — сказав зрештою жалісливо.

— Були сусідами, — відрізала я. — Доки...

— Доки що? — Він промовив якось ніби знехотя.

— Доки ти мало не перетворив мого чоловіка на алкоголіка. Чи майже не перетворив. Якби не я...

— Хіба я силою змушував його пити?

Ось така в нас вийшла розмова. Я відчула, як заболіла голова — раптово, різко, наче влучило щось. Махнула рукою й пішла до хати. Дибцяла й думала, що ми справді сусіди. Що мені шкода його, а ще більше його Наталку, що ми були колись не тільки сусідами, а й гарними друзями. Чого я злюся? Я ж все одно не зуміла заборонити Петрові пити...

Я стала на порозі. Дивилася, як небом пливуть хмари. Вже не дощові. Дощ вилився. Як і мої сльози.

А голова все не переставала боліти. Стукали молоточки в тій дурній голові.