Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Кицька сахнулася від моєї простягнутої руки, встала на чотири лапи і прожогом кинулася в кукурудзиння. Я озирнулася, щоби побачити, що ж так налякало Маруню. Але нікого й нічого незвичного не вгледіла. Довкола стояла благословенна надвечірня тиша, яку порушувало лише порохкування свині за стіною хліва.

Я подумала, що, може, сусідський кіт, від наполегливих залицянь якого наша кицька ухилялася, десь причаївся поблизу. Чи ще якесь звірятко. Підвелася, і в цю мить на подвір’ї загавкав Ларибус.

Я вирушила подивитися — хто ж чужий завітав до нас.

Але на подвір’ї та біля воріт нікого не було. А пес гавкав голосніше й зліше, вже аж захлинався.

— Що таке, Бусе? — спитала я.

При моєму наближенні Ларибус не тільки не перестав гавкати, не закрутив, як звично, хвостом, а завалував з усієї сили. Потім... Потім позадкував до своєї буди і сховався в ній.

«Що ж це таке?» — злякано подумала я.

Холодний липкий страх вхопив мене за плечі. Я стояла і боялася навіть оглянутися. Хоча щось підказувало — на подвір’ї, окрім мене, господині цього дому і цього двору, нікого більше нема. І мій пес злякався не когось там, а саме мене. Зустрів спочатку явно вороже, а потім злякався. Але чому?

— До нас хтось прийшов, мамо?

На порозі веранди стояла Іринка. Господи, невже й вона злякається мене?

— Ларибус когось побачив, — сказала я.

— Кого?

— Не знаю.

Я з острахом наближалася до доньки. Але Іруська не злякалася. Навпаки, вона притулилася до мого живота. Я погладила її по голові. Іринка підвела голову, зирнула допитливо і сумно.

— Матусю, ти... Ти... Ти плакала? Через Наталку?

— Ні, — сказала я. — Ні. Ходімо до кухні готувати вечерю.

Я сказала майже правду. Я плакала не через старшу дочку. Так. Але що ж діється зі мною і довкола мене? Чому я злякала кота і пса? А може, не я? Тоді хто?

«Треба йти готувати пійло для поросяти», — подумала я.

Минуло професійне свято. У газеті з’явилася дуже гарна стаття про мене. Більше того, я стала відмінником освіти, отримала й грамоту, яку на районних зборах вручив голова адміністрації.

«Ось так, Світлано Ігорівно», — сказала я собі, коли після вручення мене вітали колеги.