Розділ «Кава по-диявольськи»

— Точно. Тільки цього разу з якого приводу?

— Наш Музикант, напевне, десь поблизу зашився і чекає, доки я зроблю з балкону петлю Нестерова. Щоби потім тихенько цигарки прибрати, як минулого разу.

— То не ти ідіот, Сирота, то твій безпосередній начальник ще глузду не втратив. За твоїм Музикантом ось уже котрий день такі топтуни ходять — закачаєшся. Стара школа! Ну, а до дверей я тебе сьогодні сам допроваджу.

— Може, і в ліжечко покладете? І горщик подасте згідно з розпорядженням керівництва?

— Ну, ти не передавай куті меду. Пожартували — і досить. Я тільки старцям подаю, та й то справжнім, а не робленим.

Взагалі це добре, що Старий виконав наказ начальства не буквально. Бо вдома на мене чекала несподіванка. Поки я тупцяв у передпокої, знімаючи туфлі, мама вийшла з кухні і напівголосом, якось трохи винувато сказала:

— У нас гостя. Ти не подумай, це не я. Це Катерина, як і обіцяла…

Я нічого не зрозумів, але зайшов до кухні привітатися. За столом сиділа не двірничка, а незнайома мені жіночка, зодягнута в чорне. На її обличчі не було жодного сліду косметики, але не цим воно привертало увагу. Лише згодом я збагнув, що вся справа у виразі очей. В них не було жодного сліду забіганості, засмиканості і забацаності, так характерних для більшості наших сучасниць. Сама лише доброта аж світилася в погляді незнайомки.

— Я сестра Маріоніла з Фролівського монастиря. Мені спочатку Катерина все розповіла, а потім ваша мама.

— Що розповіла? Вибачайте, день сьогодні був тяжкий, я одразу й не второпаю…

— А нема за що вибачатися. Ворожать на вас, от і все.

До мене почало потихеньку доходити. Справді, двірничка Катерина щось казала про черницю, котру вона приведе, якщо під дверима з’являться поламані голки.

— То ви, ще раз перепрошую, з приводу отого сміття, що під килимком валялося? Варто ж було турбуватися…

— А таки варто. Бо крім отого, як ви кажете, сміття, на вас вже мабуть і заупокійну молитву замовили, мов на померлого.

— Хто, де, коли? А головне — звідки ви знаєте, що то на мене? Як я не помиляюся, церква — то не каса Аерофлоту. Прізвищ не вимагають, лише імена. А хіба мало в Києві рабів Божих Олексіїв? Ви ж свідоцтва про смерть теж не просите показати.

Сестра Маріоніла відповіла мені терпляче, як малій дитині:

— Я сказала „мабуть“. А чому я так думаю? Бачите — рабів Божих Олексіїв у Києві таки багато. І кожен колись та помирає. Та не по кожному сьогодні молитву в церкві не старенька мама замовляє, а зовсім не старий іще мужчина. Обитель у нас, як ви знаєте, жіноча і до храму теж переважно жіночки ходять та дівчата молоденькі. Тому коли з’являється — і то не вперше — особа чоловічої статі, її запам’ятовують. А до нас приходять отаких-от кілька. Замовляють молитву на одне ім’я і кожного разу на інше. Останнього разу я, коли листочок з іменем приймала, спитала: давно ваш родич помер? Він оком своїм недобрим на мене зиркнув: ні, каже, ось щойно. Я ще й подумала: як у тебе родичі так часто мруть, що ж ти їм жодного разу „за здравіє“ не замовив? І хоч би одну свічечку коли поставив…

— Може, грошей шкода?

— Може, шкода. А може, він відьмак, і у нього свічка в церкві чадітиме. То певний знак, перевірений.

— Виходить, засвітитися боїться?