Олекса Сирота:
Пригадую, ще в мої студентські роки, в шестидесятих, чи то в Москві, чи то в Ленінграді в порядку експерименту відкрили один нічний ресторан. Природно, вже на третій день туди набіг увесь міський криміналітет: фарцовщики, повії, аферисти і навіть суворо законспіровані валютники. Нормальним, скажімо, закоханим, які бажали б провести там романтичну ніч, місця вже не знайшлось. І тоді високе союзне начальство з поросячим вереском прикрило експеримент, узагальнивши його в такий спосіб: нічні ресторани — то гніздо розпусти і злочинності. Типовий приклад абсурдної логіки на рівні? якщо у кицьки і крокодила є по чотири лапи і одному хвосту, і вони харчуються м’ясом, то кицька є крокодил. Якщо відкрити на мільйонне місто один нічний заклад, то ясно, хто туди збіжиться. А якщо десять? Так ото ж… Блатної публіки вистачить на один-два столики, її легше буде пасти і — ніякої розпусти.
Отак і з моїм нещасним великим тенісом. Якби тих кортів було бодай по одному на район, то не кучкувалася б уся номенклатурна публіка виключно на одному і не морочив би я собі первинні і вторинні ознаки розумової діяльності над абсолютно ідіотським питанням: як дізнатися про все, що треба для нормального слідства, не проводячи жодних слідчих заходів.
Настрою додав Старий, з’явившись у мене з самого ранку — з початком шостого сигналу точного часу по радіо.
— Сирота, ти був правий! Оцей корт — то не кінотеатр «Чапаєв». Просто так, за квиток, не зайдеш.
— Я цього не казав, але все одно приємно.
— За квиток, кажу, не зайдеш, потрібен абонемент.
— Здогадуюсь, що їх не продають ані в театральній касі, ані навіть у спорткомітеті.
— Молодець, голова зранку працює. Але я не про це. Я тут своїми каналами дістав списочок оцих самих абонементників — то що тобі сказати? Тільки зачепи когось… вистачить на звільнення всієї нашої Управи, ще й райвідділу дещо перепаде.
— Спасибі, товаришу підполковник, за батьківську турботу про молоде покоління.
— Нема за що. Але й зі списочка можна дещо викопати. Я так подумав, якщо Музикант — це не кликуха, то може, вони між собою когось за професією називають.
— І що? Є там хтось підходящий?
— Аж два. І то не прості музиканти, не цвинтарні лабухи, маю на увазі, а члени Спілки композиторів і на додачу професори консерваторії. Влаштовує тебе така публіка?
— І либонь члени КПРС… і не дай Боже, хтось із них був делегатом міської партконференції…
— Бери вище! Подавався на члени ревізійної комісії республіканського ЦК. По квоті для інтелігенції.
— Ой, мамо! За що?
— Олексо, відставити цирк. По-перше, то було давно, а по-друге, кандидатура не пройшла. Бо це його дочка сіла за наркотики.
— Отакої! Дочка сидить через ті корти, а татуньо і далі там грає. Це що, новий варіант почину «працювати за себе і за того хлопця»?
— Не знаю і знати не хочу. Хай вони там між собою з’ясовують, хто на кого і за кого. Факт той, що обидва музиканти відпадають. І взагалі, ти впевнений, що той Музикант, котрий нам потрібен, має якесь відношення до тенісу? А раптом він через три доби на четверту овочеву базу охороняє? А решту часу грається в цю свою, як там Віктор написав? Чортівню?
— Швидше, ворожбу. Я тут із мамою поговорив, а вона двірничку розпитала. Кажуть, можна дівчину до хлопця приворожити, чи навпаки. А можна такого начаклувати, або, як старі кажуть, навести, що не встигнеш озирнутись — а над твоєю могилою вже Шопена грають.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непосидючі покійнички» автора Лапікура В.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Кава по-диявольськи“ на сторінці 36. Приємного читання.