Розділ «Кава по-диявольськи»

Ми помовчали, потім вона наважилася:

— Сирота, як я скажу, мене замочать. Там такі люди і такі гроші, що вся твоя ментура здатна хіба що їм шнурки зав’язувати. Тебе особисто і на поріг не пустять, бо не той прикид.

— Знаю я твій прикид. По інтелігенції, кажуть, пішла? Ну, нічого, ти розповідай, розповідай. Бог не здасть, чорти не вхоплять.

Мілка витріщила очі і розгублено прошепотіла:

— А ти що, СЛОВО знаєш?

У моїй підсвідомості навіть не заблимало, а спалахнуло. От до чого тут перша частина конспекту рудого Віктора. Як там: заговори чи відвороти? І я сказонув навмання:

— Мене чорти не вхоплять. Бо я не тільки слово знаю.

— Виходить, правду старі люди кажуть, що на кожну ворожбу своє слово є. Тільки знати його треба. Добре, розкажу. Але будь людиною, долий мені гарячої води он з того чайника. Бо не тільки дупа, а й мозок задубів.

Думаю, що лише у Старого вистачило б гумору належне оцінити цю сцену. Капітан міліції, зодягнений у білий смокінг, стоїть посеред обшарпаної кухні і підливає з чайника гарячу воду в бляшану балію, де розчепірилася вимазана у власні сльози і косметику гола повія.

— Скажу, скажу, куди дінуся. Мені ж не з руки тепер щовечора сковороду в труси встромляти. Слухай. Я перебрала і заснула, а всі пили далі. Потім мене сушняк збудив, я розплющую очі, дивлюсь, а вони Алісу гуртом обробляють. Знаєш, як це?

— Мене технологічні подробиці не цікавлять. Ти ближче до справи.

— А я ближче. Всі коло Аліси, а двоє осторонь. Участі не беруть і навіть не дивляться. Про своє розмовляють. Знайшли де!

— Конкретніше, конкретніше. Про що саме, які тексти?

— Один каже, що він цього гада вже не може бачити. Особливо його посмішечку. Плачеться: сплю кепсько, бо він уві сні при людях підходить до мене і вимагає, щоб я віддав його Гертруду. Ні, Сирота, ти коли-небудь чув, щоб так нашу, радянську, бабу звали? Я це ім’я тільки у Андерсена зустрічала… і то там не Гертруда, а Герда.

— Про казки — клієнтам. А мені про справу. Що далі було?

— А далі той, другий, йому радить: ти Музиканта попроси. Ніхто не знає, як він це робить, але слідів немає, менти не докопуються, а фраєру група товаришів прощальний привіт через пресу передає. Той перший: а то правда? А другий йому: тобі що, грошей шкода? Згадай, як у мого шмаркача ледь загранка не накрилася. Нічого не можна було зробити. А Музикант допоміг. І головне, що у нас ворожба під карний кодекс не підпадає. Так, забобон, пережиток минулого. Тож іди, проси Музиканта, хай він своїм чортам на дудочці заграє.

— Ти по п’янці не переплутала, Мілко? Так і сказав: чортам на дудочці? І про ворожбу згадав?

— Так і сказав. Я ж не так багато випила. І спала лише п’ять хвилин. Уявляєш, що то за люди? За свою бабу, за Гертруду оцю готовий іншого порішити. Ну й народ!

— Усе?

— Ага. Вони мене розбудили, оці двоє, я довго прикидалася, що сплю. Що потім було, розказувати?