Розділ «П’ЄСИ»

Сіндбад пиздить ногою по пляшці, так, що та улітає за обрій. Мао Цзе Дун, що завис у найвищій своїй фазі, починає потихеньку сповзати вниз. На його обличчі з’являється вираз незадоволення.

Входить Хотабич. Він по-восточному прикладає руки до лоба і живота.

Хотабич: Салям алєйкум!

Шаміль і Сіндбад: Ваалєйкум ассалям!

Хотабич (до Сіндбада): А шо це на тобі сидить, о смарагд моєї душі?

Сіндбад: Попугай Шайтан, сто центнерів най­кращої халви тобі в сурло!

Хотабич: Вай-вай-вай! (цмокає язиком, потім смикає себе за бороду).

На плечі у Сіндбада замість попугая з’являється величезний рак.

Рак: Здоров, Сіндбад, сто чортів твоєму батькові!

Сіндбад падає. Шаміль і Хотабич стоять мовчки.

Хотабич до Шаміля (показує на папаху Шаміля): А шо це в тебе на голові, о найприємніший із приємних!

Шаміль, не відповідаючи, мовчки збирає свої манатки і забирається геть.

Хотабич (задоволено, сам до себе): Так-так-так-так!

Входить Насрєддін. Він на ішаку, як завжди шуткуючи, задом наперед. Насрєддін робить на ішаку почесне коло навкруги Хотабича, потім злазить з ішака і по-восточному кланяється.

Насрєддін (шуткує): Здоровеньки були!

Хотабич: Ваалєйкум ассалям!

Насрєддін показує Хотабичу пляшку, яку закинув Сіндбад.

Насрєддін: Ось бачиш?

Хотабич (суворо): Де взяв?

Насрєддін: З неба впала. Я рака стояв, намаз робив, раптом — тиць!