Розділ «Вдова узурпатора»

— Я його не тримаю, — сухо відповів Емі. — Нехай відімкне замок і йде.

Афарас крутонув «вертушку», ступнув через поріг і з гуркотом закрив двері за своєю спиною. Я затамувала подих: ще один союзник пішов. Нехай тимчасовий, нехай випадковий, але союзник. Ну чому нам так не пощастило, Ламасе? Чому люди ховають очі при зустрічі з нами?! У чому ми винні?

— Затьмарення на мене зайшло, — повідомив Дім Фут похмуро. — Сам не розумію, для чого він мені здався, дзеркальник бродячий…

Він важко опустився на сидіння, оглянув автомат і засунув його назад під плащ. Обличчя Діма зробилося умиротвореним, він прихилився до стіни, прикрив повіки й моментально заснув. Я щільніше загорнулася в накидку, скинула з ніг туфлі й теж сіла, підібравши ноги під себе. Емі негайно влігся на туфлях, укрив пухнастим хвостом ніс, замружив очі й неголосно замуркотів.

Стукали колеса. Думки в’яло ворушилися в моїй голові, увесь час сповзаючи чомусь на тебе, Ламасе. Як ти примудрився стати верховним магом у країні, де правлять жерці? Вони привласнили собі право творити чудеса й саджати королів на трон. Культ Світла й Пітьми і його богиня Місяць ось уже триста років є офіційною релігією Анемора. І Пітьму, і Світло варто шанувати однаково, а ти, Ламасе, ніколи не вмів триматися середини! У тебе завжди перебували мазунчики на стороні Світла… Втім, не завжди, от Емі…

Двері від’їхали вбік, у щілину просунулися обросла бакенбардами фізіономія під кашкетом із червоним околишем, відкашлялася й пробасила хрипко:

— Квитки є?

— Є, — не відкриваючи очей, підтвердив Дім Фут і жестом фокусника вивудив квитки з потайної кишені. — У м’який, до Амадана.

До Амадана?! Моє серце підскочило й провалилося в прірву. Чому до «Амадана»? Там же інквізиція! Немає нічого дурнішого, ніж причетним до магії їхати в Амадан, та ще в супроводі нелюдя! Я не можу гарантувати власної нейтральності! Та я іноді іскрами сиплю не гірше бенгальського вогню й до того ж без усяких на те переконливих причин! Якщо Клюс що-небудь викине, простять… можливо, але ж мені не відкрутитися! Магічна сила — штука заразна, ти сам мене про це попереджав, Ламасе, коли намагався прогнати з робочої зони. «Індукція», — так висловився з цієї нагоди одного разу батько. Ви обоє за мною доглядали, боячись зіпсувати мені життя пробудженням невластивих звичайній людині сил. Батько хотів зробити з мене добропорядну громадянку Анемора, але його мрія не здійснилася: після його смерті ти зняв усі заборони. Я годинами сиділа у твоїй кімнаті під захистом пентаграми, спостерігала, як ти працюєш, і заздрила.

Так, я заздрила, Ламасе! Ти з такою легкістю справлявся з погодою, зберігав урожайність всіх околишніх полів, лікував худобину, вирішуючи мимохідь тисячі життєвих проблем… Ти був гарним магом. А я просто згорала від заздрості. Я заздрила помічникам (ти дозволяв їм асистувати), твоїм слугам (вони стежили за станом магічних талісманів), твоїй економці (у неї зберігалися ключі від комор зі спеціальними предметами) — вони всі мали право доторкатися до магії. Я — ні. У нашій державі магія не вважається гідним заняттям для молодої дівчини з гарної родини.

І все-таки пентаграма не вберегла мене від твого впливу, деякі дивацтва стали проявлятися. Дано Іт перестав підвищувати на мене голос, коли одна за одною дві еделаські вази розбилися об його голову. Самі собою. Злетіли з коминної полиці й розбилися вщент. Лікарі довго відходжували Дано й заборонили навіть вимовляти при ньому слово «порцеляна». Крім мене й Дано, у кімнаті були його секретарі, яких ніхто потім більше не бачив в Анеморі, але їх перед службою регулярно перевіряли на причетність до магії.

Чаклунства Дано боявся й завжди тримав у зовнішній охороні одного з жерців, так що чужий заклинатель у замок проникнути не міг. Мене пропускали вільно.

Ніжки мого ліжка один раз виявилися вмурованими в підлогу. У ту ніч мені снилося, що я сплю на гілці дуба, який вріс корінням у кам’янистий схил пагорба. Дім Фут довго розглядав злощасне ліжко, потім озброївся ножівкою й укоротив ніжки. Замість ліжка він велів поставити мені в спальні широченну тахту й власноручно заштовхав під неї дубову дошку із зображенням Сонця…

— А цю людину ви знаєте?

Двері остаточно відкрилися, і кондуктор постав у всій красі червоного із золотом мундира. Поросла волоссям лапа кондуктора міцно стискала плече Афараса. Судячи з потріпаного виду водія, опір закону був невдалим. На вилиці Афараса червоніла свіжа подряпина, светром явно витирали підлогу, штани теж трохи припорошило пилом.

— Знаєте чи ні?

Похмуре обличчя янвайця виражало крайню ступінь презирства. Безсумнівно, він волів би ніколи нас не зустрічати.

— Відпустіть юнака, кондукторе, — як і раніше не відкриваючи очей, велів Дім Фут. — Ви перевищуєте повноваження.

— Він безбілетник!

Дім Фут повільно, по одному розклав на столику чотири квитки й виразно постукав пальцем по крайньому. Кондуктор зіщулив короткозорі очі, перевірив дату й ціну на квитку і знехотя випустив бранця.