Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

Заточуючись, я з допомогою німця брів якимось коридором. Нарешті ми зупинились біля дверей, і, постукавши, німець завів мене в яскраво освітлене приміщення.

– Посади його на стілець і чекай за дверима, – почув я знайомий голос. Очі все ще не звикли до світла.

Худий есесівець посадив мене на скрипучий стілець і вийшов. Перед очима поволі вималювалось обличчя Ганса Кренке, який сидів навпроти за письмовим столом.

– Отже, – мовив Кренке, – ти зв’язаний з так званою повстанською армією і хотів підірвати німецьку управу. Самогубець! На тебе чекає зашморг, і то найближчим часом. Знаєш про це?

Я різко звів голову і подивився Кренке у вічі.

– Ми боремось за свою землю, яку ви, як і совєти, прийшли поневолити. Померти за неї – честь для кожного українського патріота.

– Ти дійсно так вважаєш? – після довгої паузи тихо запитав Кренке. – До речі, твої товариші Тарас Микитюк, Улас Кузьмук і Данило Білопільський уже розповіли про те, хто дав вам таке завдання і де штаб вашої так званої січі.

Я зціпив од відчаю зуби. Виходить, Тарас з Уласом теж в гестапо. Зусиллям волі я подавив важке зітхання, що рвалось із грудей, і випростався на стільці.

– Тарас і Улас ніколи не стануть зрадниками. Данило… Це він видав вам нас, гер Кренке?

Ганс Кренке зловтішно засміявся.

– Зараз це вже не має для тебе ніякого значення. Якщо ти нічого не скажеш про своїх спільників, тебе будуть катувати і врешті повісять. Ти усвідомлюєш це?

– Я вам нічого не скажу, – тихо, але твердо мовив я. – Бог дасть мені сили витерпіти страждання…

На честь дня Злуки я надягнув вишиту мамою сорочку і тепер сидів перед німцем у ній, густо политій кров’ю з розбитого обличчя. Закінчивши останню фразу, я взяв рукою нагрудну вишивку і, схиливши до неї голову, поцілував.

Кренке нервово сіпнув підборіддям і підвівся з-за столу.

– Фріце! – крикнув він. – У камеру його, до ранку.

У стінах володимирського гестапо я провів майже місяць. Щодня я очікував, що мене поведуть на страту. Це очікування було нестерпним, може, й гіршим за саму смерть. Та ще нестерпнішою була думка про те, що через зраду постраждали мої найближчі друзі, наша спільна справа.

Одного ранку, лік яким я вже втратив, до камери в супроводі есесівця зайшов Ганс Кренке. Я з натугою звівся на ноги, приготувавшись почути смертний присуд.

– Будьте за дверима, Фріце, – звелів есесівцю Кренке і з якоюсь задумою став розглядати мене.

– Годину тому, – мовив він безбарвним голосом, – повісили твоїх товаришів Кузьмука і Микитюка. Тобі й Білопільському смертну кару замінили на роботу на рурських шахтах…

Я скинувся і подивився у вічі Кренке важким поглядом.