Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

– Що це з бабусею? – запитала я, коли ми вже вийшли з воріт лікарні. – Якась вона сьогодні сама на себе не схожа.

– Не знаю, – з тривогою відгукнулась мама, – але щось з нею не так. Треба сьогодні ввечері розпитати.

На підході до вокзалу ми почули ззаду гул вантажівок. Повернувшись, побачили, як дві великі машини перекривають вулицю.

Спереду з-за рогу теж з’явились вантажівки і стали впоперек дороги. Тут-таки з них та з бокових вулиць висипали десятки німецьких солдатів і почали тіснити перехожих до вокзалу, який вже був оточений поліцейськими.

Я вгледіла німецького офіцера і, поки натовп ще не потягнув нас за собою, схопила матір за руку і побігла з нею до нього.

– Пане офіцере, – гукнула я німецькою, – ми сестри милосердя з лікарні, на нас розповсюджується розпорядження коменданта про вільне пересування медиків у межах міста!

– У вас є аусвайси? – сухо запитав офіцер. – Покажіть.

– Ми, – раптом розгубилась я, – ми тільки-но віддали їх для обміну на нові перепустки.

– Ніякого наказу про нові перепустки не було! – розгнівано крикнув німець. – Ти брешеш!

Він повернувся до солдата, який стояв поруч, і різко звелів:

– Веди їх до вагона і пильнуй, щоб не втекли. Під твою особисту відповідальність!

Я ще намагалась щось пояснювати офіцерові, але мама схопила мене за руку і потягла до вокзалу під задоволене хихотіння солдата з автоматом, який нас супроводжував.

І я раптом все зрозуміла. Це була чергова облава на людей, яких примусово вивозили на роботу в Німеччину. Саме в цей день моя бабуся звеліла нам з мамою здати аусвайси, міняти які, якщо вірити цьому німецькому офіцерові, не було потреби. Чи знала вона про цю облаву?

Перед моїми очима виникло змарніле за ніч обличчя бабусі Уляни, її поспіх при прощанні і ці раптові обійми, ніби ми з мамою йшли не в аптеку на сусідню вулицю, а кудись далеко і надовго. Ні, мабуть-таки назавжди. Із двох небезпек, які чекали на доньку й онуку, їх рішуча мама і бабуся вибрала, на її думку, меншу. І цією меншою небезпекою мала бути важка праця на батьківщині окупантів.

W

Восени 1942 року облаштування табору для збройних загонів оунівців у Вовчаку було майже завершено. Назвати його вирішили Волинська січ. Очолив її односельчанин голови вербської управи й очільника однойменного осередку ОУН Тараса Кузьмука Нестор Шпак на псевдо Вітер, який згодом став курінним отаманом. У Вовчаку вже була готова до навчання новобранців підстаршинська школа, закінчували зводити казарми, госпіталь, мали тут бути також кузня, пекарня та майстерні.

Оскільки виникнення Волинської січі збіглося в часі з рішенням центрального проводу ОУН про створення єдиного військового угруповання – Української повстанської армії, то планувалося створити тут і штаб її північного округу.

На кінець жовтня вишкіл у таборі проходили уже кілька сотень чоловіків, значну частину з яких становили військовополонені з концентраційного табору у Володимирі, котрим оунівці допомогли втекти з потягу, що перевозив їх в інші табори в західній частині Рейху. Більшість із них були зі сходу України і втечу з полону сприйняли не лише як визволення з рабства, а насамперед як можливість боротися з ворогами своєї Вітчизни.

З одним із таких втікачів, Олександром Онищенком, лейтенантом-танкістом з-під Конотопа, я познайомився під час нещодавніх відвідин Вовчака. Хоча очільник нашого осередку, а заодно і мій начальник як голова управи Тарас Кузьмук не схвалював того, щоб перекладач Кренке з’являвся у таборі повстанців, він все ж вимушений був погодитись на це на прохання Уласа. Ми з Уласом вирішили, що особисто відпровадимо у Вовчак Йоську Фількінштейна, який мав опікуватись там госпіталем.

Цього красивого парубка зі смолянистим чубом і тижневою щетиною на щоках я помітив одразу, як тільки ми підійшли до зведених із соснових колод на зруб будівель, котрі мали слугувати повстанцям казармами. Він сидів по-турецьки просто на землі і чистив стару гвинтівку, щось мугикаючи собі під ніс. Парубок так був схожий на козака Мамая, вишивка із зображенням якого з дитинства висіла на стіні у нашій хаті, що я аж зупинився від здивування.