Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

– Чому ж не стратили мене? Я нікого не зрадив.

Кренке якусь мить помовчав і тихо відповів:

– Своїм помилуванням завдячуй фройлен Любофф Пєффцова. А ще – моєму старшому сину…

Увечері наглядач, який любив перекинутися зі мною кількома словами, оскільки я знав німецьку, приніс мені в камеру арештантську робу і сказав, що завтра мене з іншими засудженими відправляють потягом у Німеччину. Я попросив сусіда по камері, щоб той, якщо вийте на волю, передав якось моїм батькам вишиту сорочку. Це буде для них знаком, що їх старшого сина не стратили.

Зранку на залізничному вокзалі я востаннє побачив рідну землю. Нас, кілька сотень в’язнів, загнали у товарні вагони і, відразу ж зачинивши важкі залізні двері, повезли на захід. Невдовзі потяг зупинився і довго стояв, мабуть, очікуючи зустрічного. Хтось із в’язнів, заглянувши у маленьке заґратоване віконце під стелею вагона, сказав, що це Ізов. Я згадав, що при совєтах це була прикордонна станція. Зараз тут вже не було ніякого кордону, та згадка про нього раптом викликала у мене нестримне бажання попрощатися з Батьківщиною.

– Прощавай, моя рідна земле, – тихо прошепотів я потрісканими губами. – Прощавайте, мої рідні і друзі. Дай, Боже, колись побачитись…

У дитинстві я якось їздив з батьком на цегельню. Для хутірського хлопчика тут все було цікаве: як роблять з глини глевкі бруски, засовують у здоровенну піч і виймають готову цеглу, гарячу і підпалену, наче тільки-но спечений хліб. Та найбільше мене вразили коні, котрі місили глину, майже безупинно ходячи по колу. Вони були понурими, з зашореними очима, аби бачити лише витоптану копитами круглу доріжку, яку день у день вони проходили тисячі, мільйони разів. Коні з цегельні були радше схожі на механічні іграшки, ніж на живих тварин. Мені, десятирічному, було їх страшенно шкода. І я вирішив тоді, що коли виросту, то придумаю якийсь пристрій, котрий зможе замінити на цегельнях таких коней.

Тепер, відбуваючи тяжку каторжну повинність на одній з шахт Рурського вугільного басейну, я сам собі нагадував ту коняку з цегельні. Вже більше двох років кожного ранку з такими ж, як і сам, в’язнями я спускався у глибоку шахту і до вечора тягав там вагонетки з вугіллям. Це повторювалось щодня за тим самим маршрутом і нічим не відрізнялось від ходіння коня, який місить глину, по колу. Від такої одноманітної важкої праці можна було збожеволіти. Або просто втратити здатність мислити, ставши людиною-механізмом. Від того й іншого мене рятували пісні і… креслення. Співати в таборі чи тим паче в шахті було неможливо під страхом смерті. І я навчився це робити подумки. Я мав чудову пам’ять і знав добру сотню українських пісень, серед них і майже всі відомі пісні січових стрільців. З них я починав свій важкий робочий день, ними і закінчував. Свою улюблену «Гей, там на горі, Січ іде…!» я подумки наспівував, коли було особливо нестерпно. І пісня допомагала вижити, рятувала від зневіри, як навчена мамою молитва на ніч. А креслення живили мій інтелект, не давали занепасти творчій думці майбутнього архітектора. Я креслив свої проекти на піску чи на вугільній пилюці, використовуючи кожну вільну хвилину. Малював і тут-таки стирав, аби не побачили наглядачі. Сприйняте візуально креслення врізалось у пам’ять, наче викарбовувалось у мозку, назавжди. Це неймовірно тішило мене, і вечорами в бараку я міг довго «перегортати» в голові ці свої креслення, насолоджуючись роботою винахідницької думки.

Напередодні того дня, коли наш табір звільнили від есесівців американські вояки, мені приснився сон.

Снилось мені, що я виходжу із батьківського лісу і бачу, що назустріч по полю йде дівчина у вишитій сорочці і вінку. Дівчина незнайома і нетутешня. Спочатку мені здалося, що то Люба Пєвцова: таке ж смагляве обличчя, рівний ніс і великі очі. Та коли дівчина наблизилась, я зрозумів, що це не Люба. Ледь помітна посмішка блукала на вродливому обличчі незнайомки, а від неї самої на мене раптом ніби повіяло добротою і спокоєм.

– Здрастуй, Володю, – тихим ніжним голосом мовила дівчина, простягаючи вперед обидві руки. – Ходімо зі мною, любий…

Я хотів підійти до дівчини, та вона почала потроху віддалятись, ніби манячи мене за собою. Я кинувся вперед, намагаючись її наздогнати, і прокинувся. Табір був сповнений гуркотом військової техніки.

Усі ці безкінечні дні і місяці, які я провів у німецькому таборі на рурській шахті, були сповнені болючих спогадів про зраду і загибель побратимів. Я молив Бога, щоб вижити, повернутись у рідний край і боротися з ворогами. Я не знав, хто перемагає у цій війні, хоча з деяких ознак поведінки і розмов наглядачів розумів, що справи в окупантів складаються кепсько. Я був реалістом, тому добре усвідомлював, що коли совєти переможуть, то вдома на мене чекає те ж саме, що і в німецькому концтаборі. Якщо не гірше. Та я був впевнений в тому, що мої побратими будуть боротись з совєтами так само, як боролись з гітлерівцями, і усією душею прагнув долучитись до цієї боротьби.

Американці привезли в табір продукти й одежу. Полоненим сказали, що ближчим часом їх усіх заберуть у табір для інтернованих, який уже готують для осіб, звільнених з німецького полону, під Ессеном.

Перед тим як нас мали відправляти в табір для інтернованих, мені вдалось поспілкуватись з американським офіцером, котрий керував перевезенням в’язнів. Плутаючи німецькі й англійські слова, я запитав офіцера, чи буде у таких, як ми, можливість повернутись на Батьківщину.

Цибатий американець терпляче вислухав мене і так само терпляче почав пояснювати:

– Така можливість буде надана усім полоненим з Радянського Союзу. Та я би вам не радив повертатись додому. Як я зрозумів, ви з Західної України, були зв’язані з Українською повстанською армією. Згідно з умовами союзників, такі колишні в’язні можуть вибирати для проживання будь-яку країну з тих, які входять у антигітлерівську коаліцію. А в Радянському Союзі на вас чекає тюрма чи концентраційний табір.

Я відчував себе маленьким самотнім острівцем, загубленим серед океану розкиданих війною по світу людських доль. Як би мені знадобилась зараз батькова порада, підтримка друзів і побратимів! Та я залишився сам у чужій країні на роздоріжжі власної долі. І мав покладатись тепер лише на себе.

М

Вивезені восени 1942 року на примусову роботу в Третій рейх, ми з мамою потрапили на велику ферму неподалік Дортмунда. Оскільки я знала німецьку, то згодом довідалась про це від дружини бауера, в якого ми стали працювати на свинофермі. Свиней на ній було кілька сотень, і я з матір’ю та ще четверо жінок, яких привезли разом з нами, доглядали за цим верескливим стадом з ранку до вечора. Порівняно з концтабором умови проживання і харчування були тут значно кращими, та виснажлива робота і брутальне ставлення німців до «остарбайтерів» постійно нагадували нам, українкам, що ми в неволі.