Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

– Нікчемна слов’янко! Ти зачарувала мого сина, але тобі ніколи не стати його дружиною. Ти представниця нижчої раси, а наш фюрер заборонив шлюби шляхетних арійців з недолюдьми. Тож мерщій віддай фамільного персня і йди годувати свиней. Бо доведеться його зняти разом з пальцем.

Я відчула, як звужуються мої очі, а тіло напружується, наче перед стрибком. У цю мить я, мабуть, нагадувала молоду рись, чию назву колись взяла собі за псевдо. Фрау Фрікель перелякано позадкувала. Неймовірними зусиллями, здираючи шкіру, я таки зняла з пальця подарованого Вернером персня і кинула його на підлогу.

– Ваш син силоміць насадив його мені на палець, – ледь стримуючи себе, крижаним тоном мовила я. – Я сказала, що не кохаю його. Я ніколи не зможу покохати ворога…

Не чекаючи дозволу, я рушила до дверей.

– Ти куди?! – верескнула мені в спину фрау. – Я ще не відпустила тебе, наймичко.

– Йду годувати свиней, – повернувши до господині голову, спокійно мовила я. – Адже моя справа – годувати свиней, чи не так?

За півроку фрау Фрікель отримала повідомлення, що її син Вернер Фрікель героїчно загинув на Східному фронті. А ще за півроку у Дортмунді були союзницькі війська антигітлерівської коаліції. Того дня, коли на ферму Фрікелів приїхали американські військові конфісковувати свинину для потреб армій, господиня покликала мене до себе. Після загибелі Вернера вона дуже постаріла, стала тихою і мовчазною. Не мовивши ні слова, вона дістала зі скриньки для прикрас того самого фамільного персня і простягнула мені.

– Візьми його, – глухо зронила фрау, – він твій. Прошу тебе, Маріє. І пробач мені.

– Ні, – похитала я головою. – Він мені ні до чого.

– Вернер кохав тебе. Його немає. То навіщо мені цей перстень? Візьми його, благаю.

Стара німкеня вклала перстень у мою долоню і міцно стулила її, ніби намагаючись там його надійно заховати.

– Тебе чекає далека дорога, попереду все життя, – стомлено похитала головою фрау Фрікель. – Він тобі ще знадобиться. І тоді ти, може, згадаєш про Вернера…

W

Починалось літо 1945 року. Війна в Європі вже закінчилась, і тисячі колишніх в’язнів концтаборів та «остарбайтерів», яких звезли у великий табір для інтернованих під містом Ессен на заході Німеччини, з нетерпінням чекали, коли зможуть повернутись додому. Та серед них було немало й таких, для яких повернення на Батьківщину означало подальшу неволю, а то й смерть. Насамперед це стосувалось вихідців з України, які належали до патріотичних організацій чи воювали в Українській повстанській армії. А таких у цьому таборі виявилось досить багато.

Представники ОУН, які налагодили зв’язки з союзниками, з самого початку створення на звільнених територіях таборів для інтернованих розпочали активну діяльність зі згуртування та підтримки українських патріотів, які там опинились. У кожному із таких таборів за короткий термін було створено щось на кшталт координаційних центрів, які опікувались вихідцями з України. Був такий центр, чи, як його назвали засновники, «рада», і в таборі для інтернованих під Ессеном.

Я потрапив у цей табір з першою хвилею в’язнів, тож не дивно, що незабаром теж увійшов до складу такої координаційної «ради». Спочатку, коли людей у таборі було відносно небагато, виявляти своїх серед новоприбулих було не складно. Тим паче що союзницьке керівництво табору всіляко цьому сприяло. Та коли табір розширили і до нього стали прибувати все нові і нові мешканці, робота українських координаторів значно ускладнилась. На прохання «ради» комендант табору виділив для її потреб окреме місце у новозбудованому бараці. Оголошення про те, де розміщується цей своєрідний штаб української «ради», розклеїли при вході у табір, біля адміністративних будівель і навіть транслювали по табірному радіо. Тепер новоприбулі українці вже зголошувались, приходячи безпосередньо до приміщення «ради». З часом це приміщення, досить велике за площею, українці стали використовувати для загальних зібрань чи на свята.

Того дня я з самого ранку якраз і займався тим, що готував приміщення для посиділок з приводу Зелених свят. У табір нещодавно привезли кілька десятків українців, які були на примусових роботах на фермах під Дортмундом, і в «раді» вирішили поєднати святкування зі знайомством з новими земляками. Очільник «ради» побратим Микита домовився з комендантом табору про проведення до нашого штабу радіозв’язку, і тепер я з американцем Джоном з адміністрації встановлював гучномовець. Після обіду окрім новин, які щодня передавали по табірному радіо, мали ще транслювати виступ пана Микити.

Коли гучномовець уже було встановлено, до приміщення заглянула весела дівчина Настя, яка теж була в «раді», і таємничим голосом сповістила, що на посиділках усіх чекає «сюрпрайз» від нових дівчат. Знаючи, що Настя все одно викаже новину, я вдав, що це мене не цікавить.

– Ти не хочеш знати, що вони придумали? – заокруглила очі Настя, згораючи від нетерпіння про все розповісти.

– Та ж скоро самі побачимо, – стримано усміхнувся я, розставляючи з помічниками столи і стільці. – Чого поспішати?