Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

У Млієві довго не затримувались. Я ще раз відвідала хворого начальника місцевої поліції, залишила йому ліки, і Петро, який відчував себе винуватим у тому, що сталось, відразу ж повіз нас назад у Звенигородку. Він весь час бідкався, що завів жінок у пастку совєтських партизанів, а найбільше про те, що вони могли виявити місце майбутнього табору збройних загонів ОУН в урочищі. Мама його всіляко заспокоювала. Я ж відразу попросила, аби він попередив побратимів про те, що в лісі з’явились партизани.

Ввечері ми з мамою розповіли про пригоду бабусі. Вона мовчки вислухала нашу розповідь і якийсь час сиділа, про щось роздумуючи. Зовні бабуся виглядала спокійною, проте за деякими, лише нам відомими ознаками ми здогадувались, що вона незадоволена, навіть розгнівана.

– Що ж, – врешті перервала мовчанку бабуся, – як кажуть, що не робиться – все на краще. Принаймні тепер ми знаємо, що Солодовніков створює партизанський загін у тій місцевості, де має бути наш табір. А те, що він заговорив про спільні дії, свідчить про їх невпевненість у собі…

Вона повернулась до мене і взяла за руку.

– То він сказав, що хоче забрати тебе до себе в партизанський загін?

– Так, – ще раз підтвердила я, – коли загін буде створено. А в тому, що це відбудеться ближчим часом, Солодовніков, здається, не сумнівається.

– Ну, – раптом повеселішала бабуся Уляна, ніби ухвалила якесь важливе для себе рішення, – не забрав раніше до Москви, то, дасть Бог, не забере тепер і в партизани.

Вона енергійно звелась на ноги і рушила на кухню.

– Давайте вечеряти, дівчата. Час на роздуми у нас ще є.

На порозі вона повернулась і, якусь мить провагавшись, ніби щось пригадуючи, мовила:

– Добре, що згадала. Завтра зранку принесете в лікарню ваші аусвайси, їх потрібно поміняти на нові.

О дев’ятій ранку ми з мамою були в лікарні. Бабуся Уляна, яка працювала з восьмої, вже чекала на нас і відразу ж провела до якоїсь жінки нібито з бургомістрату, яка збирала аусвайси.

– А ти теж здаєш свою перепустку на обмін? – запитала в бабусі мама.

– Здам, звичайно, всі здадуть, – якимось чужим голосом відповіла бабуся, – це наказ німецької комендатури.

Ми віддали німецькі перепустки і разом з бабусею вийшли на вулицю. Вона мала хворобливий вигляд і за ніч ніби постаріла. Я взяла її за руку і вже хотіла запитати, чи з нею, бува, чого не сталось, та бабуся раптом заспішила.

– То йдіть, як домовилися, в аптеку біля залізничного вокзалу, принесете все, що я замовляла. А мені потрібно до головного лікаря.

Бабуся стрімко рушила до лікарні. Та, зробивши кілька кроків, ледь не бігом повернулась і похапцем обійняла мене і маму.

– Все, тепер ідіть, – здавленим голосом мовила вона і рішуче попрямувала до входу в лікарню.

– Мамо, – здивовано і майже злякано гукнула їй навздогін моя матуся, – мамо…

– Йдіть з Богом, – вже від дверей своїм звичним владним тоном звеліла бабуся. – Час іде…