Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

– Добридень, – звернувся я до парубка, який звів на мене очі, що світились молодечим запалом. – Чи знаєте ви, що дуже схожі на козака Мамая? Отого, що зображують на малюнках і вишивках?

– На жаль, не бачив таких малюнків чи вишивок, – гарною українською відгукнувся чоловік. – Але від діда свого знаю, що наш рід по батькові йде від козака Ониська. Дід казав, а йому розповідав його дід, що про прапрадіда говорили: «Отой Онисько, що йому і в палаці низько». Такий нібито високий і дужий був козак.

– Та й ви нівроку, – усміхнувся я, кинувши погляд на великі, як вила, руки парубка. – Давайте познайомимось. Мене звати Володько, я з місцевих, володимирських.

– А мене Сашко, – одним рухом звівся на ноги чоловік. – Звичайно ж, Онищенко. З-під Конотопа ми…

Сашко розповів, як контуженим він потрапив під Ковелем у полон, а згодом у володимирський концтабір. З самого початку перебування в таборі він плекав надію, що втече і подасться в ліси до місцевих повстанців, про яких чув від в’язнів. Мрія його врешті збулася, і тепер він жив в очікуванні того часу, коли почне воювати з ворогом.

– Я ніколи нічого так не чекав, як чекаю зараз першого бою, – сказав мені на прощання Сашко. – Певно, то моя козацька кров кличе до битви.

У Вовчаку ми з Уласом пробули недовго. Попрощавшись із Йоськом, у якого очі палали жадобою діяльності і який уже встиг визначити, що першочергово він буде робити в госпіталі, ми під вечір зібралися йти до Верби, до якої навпрошки було не менше п’ятнадцяти кілометрів. До умовної межі табору нас зголосився провести Сашко Онищенко. Видно було, що йому цікаво поспілкуватись з людьми, які жили за межами лісового табору. Мені теж сподобався цей кмітливий парубок з твердим характером, у якому, незважаючи на його совєтське минуле, відчувалась дідівська козацька закваска.

Ми попрощались, пообіцявши один одному, що обов’язково ще зустрінемося.

Наступної після нашого успішного походу у Вовчак неділі ми з Уласом зібрались ввечері у Тараса, який сказав, що знає новину, про яку нагально потрібно повідомити побратима Вітра. Як виявилось, німці дізнались, що в лісах під Ковелем з’явилось угруповання совєтських партизанів, яке нібито має просуватись у бік Володимира. Тож ближчим часом підрозділи СС будуть прочісувати навколишні ліси включно зі Свинаринським. Дістатись до Вовчака вони не зможуть, однак небезпека полягала в тому, що навколо урочища весь час перебувають повстанці. Тому есесівці, які полюватимуть на партизанів, не повинні випадково зіткнутися з оунівцями. Саме про це і потрібно було повідомити Вітра.

Йти у Вовчак випадало мені, оскільки Кренке, який кудись поїхав, відпустив мене до вівторка, а Улас і Тарас у понеділок мали бути на роботі в бургомістраті. Я не став зволікати і в понеділок зранку подався у Вербу. Розповівши Тарасові Кузьмуку про новину й отримавши від нього дозвіл іти у Вовчак, я зайшов додому, щоб перевдягнутись у старе і взяти кошика для грибів. У цю пору грибник у лісі не викликав підозр.

За цим заняттям мене й застала Ганнуся. Вона забігла з поля, де разом з батьками і сестрами копала буряки, аби видоїти корову і взяти з собою молока.

Глянувши на одягнутого в понеділок у стару одежу перекладача управи, вона все зрозуміла.

– Ти надовго? – тільки й запитала.

– До вечора мушу повернутись. Мені ж іще у Володимир, а завтра зранку до Кренке.

– Будь обережним, братику, – погладила мене по плечу Ганнуся. – Я буду чекати, коли б ти не повернувся.

Добре відомими мені потаємними стежками я добрався до початку Свинаринського лісу. Аби скоротити дорогу і не обходити болото лісом, вирішив пройти частину шляху полем і зайти в урочище з іншого боку. Я знав, що тут на підході до лісу мене має помітити вартовий, який пильнує на старому дубі, що росте на узліссі, тому не ховався і йшов у повний зріст. Пагорб, на який я підіймався, був густо порослий високими бур’янами. Внизу пролягала польова дорога, яка вела з Оси на Галинівку. Вона зникала за таким же, на якому я стояв, пагорбом, за яким підіймалась вгору хмара куряви.

Я не встиг іще усвідомити, звідки береться тут ця курява, коли на вершині недалекого вже дуба, на якій була облаштована оглядова вежа повстанців, з’явилася знайома постать Сашка Онищенка. Він склав руки іксом, що означало заборону рухатись вперед, а потім вказав правицею в бік хмари куряви, з якої вже вимальовувалась перша німецька вантажівка. Моя реакція була миттєвою. Я впав у високі бур’яни і, проповзши вбік від стежки кількадесят метрів, зачаївся. Тієї ж миті почулись автоматні черги, які лунали від машин з есесівцями. Перш ніж скотитися з пагорба вниз і зникнути в близькому звідси густому підліску, я підвівся на рівень вершків татарника, у якому ховався, і глянув у бік дуба. З його вершини, чіпляючись одежею за гілля, падав Сашко Онищенко. Мій конотопський побратим, який встиг-таки дати знак про смертельну небезпеку, падав плавно, наче у сповільненому кадрі німого кіно, і врешті м’яко, як пір’їна лісового птаха, ліг у густу траву. Я коротко схлипнув, тричі перехрестився і швидко, мов той вуж, поповз у рятівну гущавину ліщини.

Я утікав не бездумно, як це буває з людьми, яких охопив панічний страх. Тихо й обережно я просувався у напрямку Вовчака довшим шляхом, добре усвідомлюючи, що не можу потрапити комусь на очі, бо інакше новина, заради якої ризикую життям сам і щойно загинув Сашко, не потрапить до повстанців. А вона повинна потрапити до них якомога швидше, поки Вітер не віддав наказу вступити з есесівцями в бій.

У табір мені вдалось прийти відносно швидко. Вітер дійсно віддав наказ готуватись до бою, проте, сподіваючись, що в гущавину німці лізти не стануть, звелів повстанцям не полишати урочища. Те, про що повідомив я, очільник повстанців сприйняв з полегшенням. Однак, прощаючись зі мною, Вітер сказав, що тепер зрозуміло одне: воювати доведеться не лише з німцями, а й з совєтськими партизанами. Тож до цього потрібно бути готовими.

Новий рік починався для повстанців з нових викликів. До загрози переслідування есесівськими загонами в лісах і зіткнень з совєтськими партизанами додавалось протистояння з так званою польською самообороною, всіляко підтримуваною окупантами для розпалювання ворожнечі між корінними жителями і «осадниками» колишньої Жечі Посполитої.