Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

– Руки вгору і потихеньку злазь з воза, – звернувся до Петра один з чоловіків, у той час як двоє інших рушили до нас.

Старший за віком впритул підійшов до мене і стверджувально запитав:

– Ти Марія Білоус?

Мама випередила мене і, подавшись вперед, ніби намагаючись закрити мене собою, виклично сказала:

– Так, це моя донька, Марія Білоус. А ви хто такі? Що вам від нас треба?

– Не бійтесь, – примирливо сказав чоловік. – З Марією хоче побалакати її давній знайомий. Ви також підете з нею.

– А що ви зробите з Петром? – скинулась мама. – Це наш родич, я його не залишу.

– Не переживайте, – втрутився той, що тримав на прицілі Петра. – Він побуде під моїм наглядом, поки ви перебалакаєте з товаришем Со…

– Замовкни, – визвірився на нього старший чоловік, і той з винуватим виглядом осікся.

– Пішли, – сухо звернувся він до мене і мами, кивнувши головою в бік хутірського будинку.

Ми злізли з воза і пішли в супроводі двох озброєних чоловіків. Петро супроводжував нас сумним винуватим поглядом.

У будинок, однак, ми не зайшли, а, оминувши його, попрямували до клуні, біля якої стояв ще один озброєний чоловік. Побачивши нас, він відхилив двері і, пробурмотівши щось у вузький отвір, відчинив їх навстіж.

– Заходьте, – звернувся він до нас російською, безцеремонно розглядаючи мене.

Я першою переступила поріг клуні, вже здогадуючись, хто там мене зустріне.

Іван Васильович Солодовніков стояв посеред смуги сонячного світла, яке падало від дверей, і жадібно обмацував мене поглядом примружених очей на схудлому блідому обличчі.

Мама взяла мене за руку і міцно стиснула. Я відповіла на потиск, ніби намагалась підбадьорити матір. Вона дивилась Солодовнікову у вічі вимогливо і запитально.

– Ну, здрастуй, Марійко, – хрипким схвильованим голосом мовив Солодовніков, роблячи крок мені назустріч. – Добридень, Оксано Вікторівно.

– Здрастуйте, Іване Васильовичу, – спокійно відповіла я, хоча на душі було зовсім не спокійно.

– Добридень і вам, – якось розгублено відгукнулась мама, яка бачила цього чоловіка вперше в житті.

– Вибачте, що не можу запропонувати вам сісти, – трохи насмішкувато продовжив Солодовніков, підходячи до нас майже впритул, – але часу в нас обмаль та й меблі в клунях не передбачені.