Розділ «Бабай»

Гість, який задавав питання, поважно відмахнувся від неї.

— Ні? — розгублено буркнула повна пані і невпевнено потягнулася за серветкою. — Тоді скільки?

— Близько ста мільярдів…

— Сто мільярдів… — луною відгукнулася товстуха, але в її вустах цифра здавалася зовсім безглуздою. — Он як…

— Тату, а сто мільярдів — це багато? — запитав Назар.

— Узагалі-то досить багато. Приблизно… валовий оберт усієї нашої країни років десь так за десять. Чи навіть більше.

Назар із розумінням кивнув:

— Виходить, якби в нас було стільки, ти зміг би купити… ну, ту машину, яку ти давно хочеш?

Дорослі за столом поблажливо розсміялися, але Назара це не зачепило. Голосніше за всіх гиготіла повна пані.

— Так, синку, і в нас ще трохи лишилося б на бензин, — відповів Левшиць і теж засміявся, задоволений жартом.

Потім розмова змістилася на перемивання кісточок керівництву на роботі.

Десь о пів на десяту Назарові стало зовсім нудно сидіти за столом і він вирішив утекти до себе в кімнату. До того ж повний комплект бабусь і дідусів мав явний намір от-от перейти до свого звичного суперництва у намаганні заволодіти увагою онука — як це завжди відбувалося, коли вони збиралися всі разом. Тому-то Назарові страшенно закортіло кудись від них сховатися — вирватися з чіпких обіймів цього чотириглавого дракона.

На щастя, тепер він міг утекти до надійного притулку. Назар став помаленьку зісковзувати вниз, щоб пробратися під столом, і сподівався, що встигне опинитися на безпечній відстані, перш ніж хтось помітить його відсутність.

— Ти куди? — здивувався Віктор Левшиць, ще помітно міцний моложавий чоловік п’ятдесяти трьох років; і син, і онук успадкували свою зовнішність головним чином від нього.

— Я… — завмер Назар на півшляху під стіл, — я до себе, а що?

— Так? Тоді, може, покажеш свою кімнату?

— А й справді, покажи нам її, — дружно підхопили три інші голови «дракона», немов були маріонетками в одній руці.

Назар був переконаний, що всі четверо вже давно до дрібниць устигли оглянути його кімнату — по черзі, попарно і всі разом. Річ зараз була зовсім в іншому: привернути Назарову увагу саме до себе. Хлопчина, звичайно, міг і помилятися, але інтуїтивно відчував, що правий, і це його дратувало.

Він благально подивився на батька, і той, демонструючи чудеса проникливості, яка, чесно кажучи, не належала до його переваг у повсякденному житті, моментально розібрався в ситуації.

— Назаре, тобі пора лягати спати, — це було вимовлено з підкресленою суворістю — нічим, по суті, не заслуженою, — але вони чудово зрозуміли один одного.