Розділ «Частина III Мешканці ночі»

Якимось дивом їй вдалося вискочити з автомобіля й кинутися втікати, коли ті зупинилися закупитися спиртним і цигарками біля цілодобового кіоска. Хлопці явно не очікували такої спритності, і вона зробила непоганий ривок, від якого, втім, тепер майже нічого не залишилося. Метрів п’ять? Шість? Здається, вони розділилися, точніше, один, утомившись, відставав від іншого на десять-дванадцять кроків.

Серце стукало шалено, голова розколювалась. Розуміючи, що останні сили вичерпуються, вона різко завернула з алеї і, пробігши ще десяток метрів серед кущів і дерев… раптом урізалася в чийсь темний силует.

Від несподіванки вона скрикнула й упала.

Дівчина зробила спробу піднятися, але в цей момент темний силует схилився до неї і прошепотів:

— Не бійся… тепер нічого не бійся, — його голос звучав немов шерех сухого листя.

— Все добре… не бійся… і не рухайся… я скоро повернуся й подбаю про тебе…

Потім він буквально розчинився в темряві. А вона залишилася лежати на землі й навіщось закрила обличчя руками, почуваючи, що не залишилося сил навіть заплакати.

Поруч із нею (просто за кілька кроків) хтось пройшов. А через секунду з боку алеї почулося: «Ось вона… між деревами, бачиш?» Повз неї знову хтось пройшов у зворотному напрямку. «І коли тільки встигла, сука…» — вловила вона шепіт блондина.

Тільки потім дівчина дозволила собі зробити перший глибокий вдих — із моменту, коли налетіла на когось, хто наводив на думку про дерево, що говорить і розгулює після заходу сонця своїми володіннями.

— Ось вона… — тикнув пальцем у темряву здоровань блондину. У цій частині парку ліхтарів майже не було, і тому треба було напружити зір, щоб розглянути обриси людської фігури серед тіней і стовбурів дерев. — Бачиш?

— Здається… Так, тепер бачу, — заусміхавшись, кивнув блондин. — Дивись-но, втомилася. Добре, ти чекай, я опісля тебе покличу.

— Завжди хочеш першим зняти вершки, — пробурмотів здоровань невдоволено, але залишився на місці.

— Відпочинь, для тебе ця дівчинка надто швидко бігає, — порадив блондин. Той щось промукав і поліз у кишеню за цигарками.

Блондин почав наближатися сам.

Тінь залишалася на місці, не рухаючись, навіть коли між ними зоставалося два кроки. Йому здалося, що дівчина наче стала вищою, але в цій чортовій темряві нічого не розбереш…

— Зачекалася? — він повільно почав розстібати «блискавку» на джинсах; іншою рукою вийняв із кишені куртки запальничку.

Силует мовчки стояв перед ним. Вітер хитав над його головою гілки дерева з важким мокрим листям; з боку дороги було ледь чутно слабкий шум поодиноких нічних автомобілів.

— Ну, то що скажеш? Може, для початку… — блондин наближався.

У цей момент загорілась його запальничка, і маленьке полум’я вихопило з мороку нерухомий силует.

Навіть у кошмарах блондину навряд чи доводилося бачити щось страшніше. Він подався назад, і на секунду його буквально паралізувало від жаху.