Розділ «Частина III Мешканці ночі»

Після обіду до нього в камеру навідались, відвели його вмитися й привести себе в порядок, а потім… просто відпустили.

Тому він усе-таки з’явився на роботу 5 квітня. Правда, трохи запізнившись — майже на цілий робочий день і зі спухлою фізіономією та гарячково бігаючими очима.

Звичайно, його звільнили…

Про наступні кілька тижнів він навіть не хотів згадувати.

Щодня подавався на пошуки нової роботи (уже будь-якої) і щоразу повертався ні з чим. Убогі залишки засобів для існування невблаганно танули, а позичати більше йому ніхто не хотів. Стосунки з дружиною щодня гіршали.

Купуючи газету «Пропоную роботу», він швидко зрозумів: якщо ти не ентузіаст переконування в чому завгодно інших людей чи не професіонал високого рівня в модній, але специфічній галузі, то заробити на життя настільки ж реально, як стати мільйонером, завзято смикаючи за шнурок унітаза.

«Але ж інші якось викручуються!» — з гіркотою констатувала дружина, поглядаючи на свій кругленький живіт.

На початку травня, коли гроші остаточно закінчились (як і речі, які можна було ще продати), а живіт у дружини почав випирати вперед, ніби баскетбольний м'яч, захований під одягом, стало зрозуміло, що їх може врятувати тільки радикальний крок.

Далі все сталося само собою. Йому подзвонив давній знайомий і поцікавився, чи не знає він кого-небудь, хто міг би інвестувати суму в п’ять чи шість тисяч доларів у організовану ним справу з продажу-купівлі автомобільних запчастин. Запитання спершу викликало в Ігоря іронічну реакцію, але за секунду в його голові наче клацнув якийсь перемикач, і він сказав, що знає. Потім попросив передзвонити через два-три дні.

Цією людиною збирався стати він сам.

Коли він повідомив дружині, що вирішив продати їхню однокімнатну квартиру, вона бурхливо й рішуче запротестувала.

Він же переконував, що іншого виходу в них просто не існує. Описував, які майже безмежні можливості їм це може дати. Говорив про вічні митарства в пошуках заробітку й ті жалюгідні гроші, що він приносить. Хіба їй не набридло щодня ламати голову, що приготувати на обід (вечерю, сніданок) зі жменьки ячної крупи та кількох картоплин? Заощаджувати на транспорті? Задихатися в боргах? І в них, особливо тепер, коли вона на сьомому місяці, з’явилася можливість усе змінити. І так далі… Подібного красномовства він сам від себе не очікував.

Або вони скористаються цією усмішкою фортуни, або дуже скоро для них настане кінець світу. А квартиру вони, зрозуміло, куплять знову — можливо, навіть, дво- чи трикімнатну.

Дружина, зрештою, погодилась.

Усі наступні події замиготіли, наче в божевільному калейдоскопі…

До кінця травня квартира була продана, борги роздані, усно домовлено про тимчасове житло. Вони залишалися ще на старій квартирі, коли вранці 28 травня до них з’явився діловий партнер Ігоря й оголосив про надзвичайно вигідну угоду, яку боявся упустити. Сума, яку планувалося пустити в діло, без оформлення документів перейшла з рук у руки. Новоспечений партнер попрощався, і більше вони його ніколи не бачили.

Потім була божевільна ніч, коли той не з’явився в домовлений час; телефонні розмови з його дружиною, якої Ігор ніколи не бачив і яка безбарвним голосом повідомила, що чоловік загинув у автокатастрофі, а вона ні про які справи і гроші не знає… Дві доби, прожиті, немов у пеклі… Похорон партнера, що не відбувся… Він з’явився туди для пояснень із вдовою і був жорстоко побитий кимось із родичів покійного, коли довів її до істерики своїми вимогами повернути гроші… Ранок наступного дня, коли замість Олександри на подушці лежала записка, в якій повідомлялося, що вона їде до матері на Урал із усіма грошима, що залишилися в них, і шкодує про роки, прожиті з таким недоумком, як він… День, коли мали з’явитися нові власники квартири, і він, не чекаючи їхнього приходу, просто вийшов на вулицю й побрів у випадковому напрямку, бо йти йому було нікуди…

Надвечір він опинився на лавці в парку, бо втомився від безцільної ходьби, був голодний і хотів пити. Там просидів до ночі, тупо спостерігаючи, як згущуються тіні між деревами, і слухаючи високий дзенькіт у пустій голові.

Він зробив із кулька з одягом імпровізовану подушку й ліг на лавку, здобуваючи перший бездомний досвід. Ігор крутився на твердих дерев’яних брусках хвилин сорок, відчуваючи, як наростає біль у всьому тілі (особливо у місцях, що не зажили після бійки на цвинтарі), й вирішив переміститися на траву. Придатне місце він знайшов метрів за шість-сім від лавки; світло паркового ліхтаря туди не діставало: він лише зараз зрозумів, що виставляв себе на огляд випадковим перехожим, коли влаштувався на попередньому місці…

Раптом його погляд щось зачепив, серце закалатало майже біля горла… Здається, легкий вітер щойно поніс по землі якийсь дивний кольоровий папірець… Йому здалося, що це гроші — п’ятдесят, а може бути, і сто гривень!