Розділ «Частина III Мешканці ночі»

— Уявляєте, я користувався цим, щоб зробити останні мазки, коли стемніло.

Учні переглянулися, наче кажучи один одному: «В його віці дивацтва — звичне явище. Рембрандт, кажуть, і не таке викидав…»

— Ви її розглянете завтра. А цього вечора… — художник жестом запросив учнів стати біля нього. — Сьогодні я хочу вам дещо показати. І почути, що ви побачили.

— Що? — зацікавлено запитав Веселун.

— Місто, — старий окреслив рукою в повітрі півколо, охоплюючи панораму кольорових вогнів унизу. — Місто ночі…

— Це ж назва картини… — Задума подивився на землю з висоти чотирнадцяти поверхів і знизав плечима: — Нічого особливого, як на мене. Звичайне місто. Темно. Високо. Ми бачили таке вже тисячу разів… І це не цікаво. Мені, принаймні…

Майстер поклав долоню на плече Задуми. Обережно, немов мав справу з дуже крихким матеріалом.

— Ти сьогодні не в дусі?

Той знову знизав плечима:

— Та ні, не те щоб… — однак через секунду додав: — Напевно.

— Щось серйозне? Може, хочеш…

Задума захитав головою.

Веселун посилено зображував байдужість до їхньої розмови. Добре, що темрява ховала його посмішку. Він, як ніхто інший, знав, що його другові властивий подібний стан: серйозний та зажурений і водночас роздратований. Цього разу Веселун знав навіть причину: його товариш безнадійно закохався в жінку, що років на десять-дванадцять була старша за нього. Без взаємності.

— Що ж, — після хвилинної паузи мовив художник. — Я не наполягаю. Особисте завжди має залишатися в таємниці.

— Причини немає, — поспішно виправдався Задума. — Принаймні я її не знаю…

Веселун хіхікнув, але зробив вигляд, наче закашлявся. Потім заговорив, міняючи тему:

— А з вами таке бувало, маестро?

— Так, іноді, — з розумінням посміхнувся художник. — І зараз трапляється. Зрідка… І все так самісінько — без певних причин.

— А я думаю, що причина завжди існує, — впевнено заявив Веселун. — Навіть якщо її не помітно — щось же змусило посміхатися Монну Лізу.

— Посміхатися… Може, й твоя правда, — Майстер удивлявся кудись у темну далечінь, немов намагався досягнути обрію, затопленого ніччю. — Але іноді тебе дійсно непокоїть щось, що вперто не бажає показатися при світлі дня… особливо, коли старієш. Чи починаєш розуміти… Тільки вас це торкнеться ще не швидко.