Розділ «Частина I. Велика недоладність: початок»

Перед очима Германа виник образ доброго лікаря, як на малюнку в дитячій книжечці, що була в нього колись дуже давно. Хоч маленький лікар в акуратному білому халаті весело посміхався, його очі залишалися зовсім скляними, а в руці він тримав не слухову трубку, а величезний блискучий скальпель, із якого капало щось червоне, утворюючи на підлозі біля ніг доброго лікаря темну багряну калюжу.

…всіх лікує, всіх зцілить —

добрий лікар

А-аай! БОЛИТЬ!!!

Герман похмуро посміхнувся цьому видінню.

У ПЕРЕВ’ЯЗОЧНІЙ СИДИТЬ…

Раптом найближчі двері різко відчинилися, ледве не вдаривши Германа по плечі, і він ледь не скрикнув. Уже не молода чергова медсестра винесла з палати крапельницю й подивилася на гостя. На її обличчі неважко було прочитати: «А ти ще хто такий? Мені досить того, що я і так виконую чужу роботу, тягаючись по всьому відділенні з цими проклятими крапельницями, бо в когось чухається одне місце. І ця зараза втекла за цілу годину до того, як закінчиться її зміна. Тому краще шуруй звідси й не мороч мені голову, зрозумів?»

— Зараз не прийомний час. Кого вам треба?

— Чергового лікаря, — відповів Герман. — Чи когось із…

— Не знаю. Не знаю, де він, — вона категорично захитала головою. — Приходьте іншого разу.

«Шуруй звідси, мені й без тебе тут клопоту досить!»

Ззаду почулися кроки. Герман і медсестра одночасно повернули голови.

У відділення зайшов чоловік у білому халаті.

(добрий лікар)

Навіть здалеку легко було визначити, що він не належить до нижчого медперсоналу. Він прямував у їхню сторону. Його Герман не пам’ятав.

— Ось він, черговий лікар, — сказала сестра й, залишивши Германа, подалася разом із крапельницею у своїх справах. Ніжка штатива чіплялася за лінолеум і наче видавала шипіння роздратованої змії.

Герман зробив кілька кроків назустріч лікарю.

— А в чому, власне, річ? — насторожено відреагував той.

Герман не був схожий на хворого, що затримався у відділенні довше, ніж інші, й не змився додому з усіма ходячими пацієнтами.

— Я вас слухаю, — лікар був уже помітно сивуватий чоловік років за п’ятдесят, повненький, в окулярах з димчастими стеклами, майже такими, як у генерала Піночета, й точно такими, як в іншого генерала — поляка Ярузельського.