Розділ «Частина I. Велика недоладність: початок»

Як він міг цього не врахувати, — адже це до сміху елементарно!

Він швидко глянув на годинник: за п’ять третя.

Ще встигає.

ЕЛЕМЕНТАРНО.

— Навряд чи зможу вам допомогти, — знизала плечима молоденька медсестра, яка сиділа по іншу сторону віконця реєстратури. — Можливо, вам варто піднятися нагору, в хірургічне відділення, де вам робили операцію. У них свій окремий архів.

— А якщо там мені не допоможуть? Куди б я міг ще?.. — Герман майже просунув голову у віконце, щоб краще розчути слабенький голос реєстраторки, але та, мабуть, витлумачила це по-своєму.

— А… — сестра запнулася, коли їхні очі зустрілися, й через секунду зашарілася, немов Герман нав’язливо з’ясовував дату її першої менструації.

— А… там вам усе скажуть.

— Спасибі.

Він попрямував до сходів і почув, як захлопнулося віконце реєстратури. Звичайно, набагато простіше було перетнути хол, де на протилежній стороні від реєстратури знаходилися двері ліфтів. Однак Герман вирішив, що добереться до хірургічного відділення, розміщеного на четвертому поверсі, набагато швидше, якщо скористається сходами.

Можливо, саме тут із ним сталося…

Заради цього він сюди і прийшов.

Коли він досяг прольоту між третім і четвертим поверхами, де дозволялось курити, крізь легку завісу диму, що заслоняла людей, Герман побачив… себе самого. І ледве не запоров носом об підлогу, перечепившись через сходинку. Хтось випустив густий струмінь диму, і обличчя чоловіка зникло. Через секунду Герман із серцем, що шалено калатало у грудях, переборов проліт. Потім усе-таки зважився повернути голову туди, де стояв його двійник. Між ними тепер відстань була не більше одного метра, і чоловік абсолютно не був на нього схожий. «Що за…»

Минувши білі двостулкові двері, над якими висіла велика табличка з написом «ПЕРШЕ ХІРУРГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ», Герман побачив знайомий довгий коридор, зараз практично порожній. Якщо не брати до уваги двох хворих, що тинялися далеко в кінці. Порожній на даний момент сестрин пост із навислою над столом настільною лампою, що нагадувала голову самотньої зажуреної чаплі. Тут панували тиша і якесь позачасся.

Це місце раптом здалося Германові зловісним, немовби він потрапив у вузький підземний тунель, що тягнеться в таємничу мовчазну темряву, а замість дверей палат сутеніли провалля древніх гробниць, у сутінку яких терпляче таїлося щось, що чекає його всі ці півтора року. А ті двоє хворих у кінці коридору…

«Сьогодні п’ятниця, — нарешті зметикував Герман, — після обіду майже всі подалися додому».

Він повільно рушив коридором, сподіваючись зустріти медсестру або чергового лікаря. Навколо витав характерний запах лікарні і ще якийсь. Який саме, Герман не міг визначити, але він цей запах знав. Коли він минув закриті двері зі строгою табличкою «ОРДИНАТОРСЬКА», різко посилився запах медикаментів, який підказував, що десь близько двері процедурної, а може, й перев’язочної. І справді — наступні двері, відчинені на два пальці, які немов запрошували ввійти, виявилися перев’язочною. Герман її дуже добре пам’ятав з усією обстановкою і столом, що панує в центрі й нагадує операційний. У голові самі собою випливли рядки:

…всіх лікує, всіх зцілить — добрий лікар Айболить!

А потім чомусь:

ДОБРИЙ ЛІКАР АЙБОЛИТЬ У ПЕРЕВ’ЯЗОЧНІЙ СИДИТЬ…