Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

Я обійшов будинок довкола, шукаючи відчиненого вікна абощо, однак безуспішно.

Тим часом Марко знайшов у повітці ломика і вже підважував двері. То були старі дубові двері, і піддавалися вони важко. Та ось нарешті пролунав гучний тріск, із сусідньої хати вибігла якась жінка.

– То я! – гукнув до неї Марко. – Щось не можемо достукатися. Хтось має бути всередині, бо ключ видно у шпарі.

– Я не бачила, щоб хтось виходив, – сказала сусідка. – Вже й сама думала піти постукати…

Двері нарешті подалися, і ми пройшли в сіни. І в сінях, і в кухні, і в світлиці – скрізь панував ідеальний лад, а при тім не було ані знаку живої душі.

– Ще нагорі є покій. Може, полягали спати, – проказав Марко пересохлим голосом. – Тітка по обіді часом дрімає.

Ми побачили їх обох на широкій постелі. Лежали з блідими восковими обличчями, накриті по шию ковдрами. Так, як їх застигла смерть.

Марко шарпнув штору. Покій залило грайливе сонячне сяйво.

Голови їхні лежали в калюжах засохлої потемнілої крові, кров запеклась на горлі, а ще червоні сліди щурячих лап виднілися на ковдрі, на світлому паркеті і зникали під шафою.

– Тепер нас лише двоє, хто знає страшну таємницю Щурограда, – сказав Марко.

Від тих слів по моїй спині пробігли мурашки.

11

Мені тепер не залишилося нічого іншого, як перенести всю Маркову оповідь на папір. І я засів за роботу.

Але весь той час, поки я писав, миші й щури чатували поблизу на мою працю. Залишаючи стіл, я мусив брати магнітофон, касети і машинопис із собою. Перш ніж почати передрук, я купив двох сіамських котів. Якби не вони, я не зміг би, мабуть, і ока склепити.

Постійно чулося попискування й шарудіння під підлогою, постійно з усіх кутків зиркали щурячі очі. Дружина моя не витримала лихої долі й утекла до батьків.

Упильнувати геть усі два поверхи мого будинку було неможливо. Щурам вдалося понищити всі мої харчові запаси, крім тих, що зберігалися в заморознику. Туди вони добратися не могли. Я жив уже сам, як щур, не висовуючи з хати носа.

На щастя, дружина не покинула мене напризволяще, а приходила щоранку й приносила їжу. До хати заходити не наважувалась, подавала мені торбу у вікно, робила цьом ручкою і щезала. Віталися ми таким чином.

– Ти ще живий?

– Живий. І голодний як пес.

Вона дбала також і про харчі для обох моїх сіамських лицарів, котрі на ранок зносили свою нічну здобич на підвіконня, нахваляючись бойовими подвигами.