Розділ «Львівські легенди»

Врешті він відважився і запросив її до кав’ярні. Вона охоче погодилася. Її звали Сюзанна. Чудне ім’я, як воно може звучати пестливо? Сюзя, чи що?

Потім вони піднімалися сходами, обережно ступаючи, щоб господиня не почула, але, як виявилося пізніше, вона все прекрасно чула з незмінною властивістю всіх господинь міста Львова і його околиць.

Пан Луцик з причини недостатнього досвіду дуже невміло обнімав свою даму, до того ж його тривожило питання: що з неї спочатку знімати – мешти чи блюзку? Нарешті відважився на поцілунок і, коли їхні очі наблизилися, раптом скрикнув:

– Ах, панно, ви ніколи не були кішкою?

Дама поблажливо засміялася:

– Ну що ви…

– А вам знайоме ім’я Абель?

– Абель? Звідки це вам відомо? Абель – моє прізвище! Сюзанна Абель!

– Абель! – пригніченим голосом прошепотів він.

Тим часом дама хутко все вирішила сама і під допитливим поглядом пана Луцика скинула спідницю. Він сказав: «Хі-хі» й заплющив очі. Коли вона зняла все і сказала «все», і він розплющив очі, то переконався, що дійсно все. І раптом аж захлинувся повітрям, а очі його полізли на лоба: груди й живіт чорнявки вкривало чорне кучеряве волосся, замість персів зяяла якась червона драглиста маса, вона хтиво тремтіла і переливалася на світлі, внизу живота зловтішно всміхалася чорна котяча морда: «Мурр-няу-хе-хе-хе!»

Він упізнав кота Абеля! Він упізнав його і в тій морді, і в очах цієї шльондри!

– Абель! – закричав пан Луцик. – Ти знову мене переслідуєш! Але я тебе знищу! Знищу!

Він ухопив важкий металевий свічник і кинув його в Сюзанну Абель. Свічник пройшов крізь її тіло і вдарився об стіну, аж тиньк посипався. Сюзанна Абель зникла, мовби її й не було.

Тієї ж ночі знов почув хурчання мотора. І голоси.

– Спить, наче невинна дитина, – прохрипів чоловік.

– Убивця, – сказала жінка похмуро.

Пан Луцик міцно заплющив очі й почав прокручувати в голові нову симфонію, музика заповнила його мозок. І, здавалося, жоден інший звук не здатний прорватися крізь неї. А проте прорвався…

– …убивця котика Абеля не повинен спати, як невинна дитина! – виголосила жінка.

«Я не вбивця!» – захотілося крикнути панові Луцику, але страх скував його м’язи.

– Ні, ти вбивця! – напосідала жінка. – Вбивця з садистичними нахилами! Закопати живцем у землю! Що може бути жахливішим?!