Розділ «Частина перша»

Чигирин був першою столицею гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Петра Дорошенка, Батурин – гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи. Глухів стане третьою і останньою столицею гетьманату.

Сьогодні Батурин – всього лише селище міського типу Бахмацького району Чернігівської області. Розташований на лівому високому березі Сейму в досить мальовничій місцевості за 190 кілометрів від Києва і за 170 – від Чернігова.

Належить до історичного регіону Чернігово-Сіверщини. В часи Київської Русі це була територія Чернігівського князівства. Згодом – Чернігівської землі, у складі якої виділилося кілька малих удільних князівств. За свідченням археологів, Батурин та його околиці були заселені ще у V ст. до нашої ери! У ХІ – ХІІІ століттях тут було давньоруське місто з дерев’яними укріпленнями, його знищили татаро-монголи у 1240-х роках. На місці покинутого городища у 1620-х було засновано місто Батурин.

За однією з версій, назва міста утворена від прізвища короля Стефана Баторія. (До речі, за походженням угорець, рідною мовою його звали Іштван Баторі.) Але ця версія, хоч і поширена в літературі, не відповідає дійсності, адже в часи правління Стефана Баторія (а королем Польщі він був у 1576–1586 роках) Чернігово-Сіверщина перебувала у складі Московського царства [5].

І польська влада й поткнутися не могла у ті краї. Лише у 1618 році після перемир’я (так зване Деулінське) між Польщею та Московським царством ці території офіційно відійшли до Польщі й стали прикордонними. Разом з Батурином до прикордонних міст-фортець цього краю належали Конотоп, Кролевець, Глухів, Новгород-Сіверський. У 1625 році почалося будівництво прикордонного Батуринського замку на високому правому березі Сейму – за ним закріпилася назва «Литовський замок» (Польща тоді була в супрязі з Литовським князівством), а ще пізніше в одному з описів Батурина за 1654 рік його вже називали «панський двір».

Це був невеликий за площею замок, оточений дерев’яно-земляними укріпленнями, що складалися з рову, валу й дубового частоколу. До замку з боку річки півколом сусідилась фортеця, теж оточена ровом і земляним валом з дубовим частоколом. В’їзд до фортеці – через дві брами з баштами. Але, крім них, було ще шість наріжних башт – з боку річки, рову й валу не було, крутосхили там неприступні.

Якийсь час Батурином володіли польські магнати. У 1632 році місто захопило й дощенту спалило московське військо. Знищивши Батурин, москалі, як вони казали, «убрались восвояси», а місто з попелу й руїн відтворили заново.

Нарешті у 1648 році батуринські козаки здобули замок і фортецю, перебивши шляхту, яка там було сховалася. Після того Батурин став сотенним містом Чернігівського полку. Батуринська сотня налічувала 99 козаків (сотим був сотник), згодом вона увійшла до Ніжинського полку.

З 1654 року Батурин одержав статус міста з місцевим самоврядуванням, яке тоді називалося маґдебурзьким правом. Керівним органом був міський магістрат.

Після Переяславської ради Батурин перейшов під егіду московитів – доросле населення присягнуло на вірність московському цареві. Місто мало 360 козаків, 275 міщан, 31-го представника козацької старшини, 4 земських старости та бурмистра. Кількість дворів тоді в місті була 650, населення – понад 5 тисяч чоловік.

Коли московити окупували Батурин, їхні чиновники зробили перший детальний опис: «Город Батурин стоит подля реки Семи. Под городом течет в реку Семь озеро Поповка. Около посаду, с трех сторон к озеру сделан город, земляной вал: по обе стороны того вала огорожено дубовым бревеньем. В том земляном городе сделаны три вороты проезжие: на двух сторонах башни покрыты тесом, на третьих воротах башни нет: глухих наугольных шесть башен: башни без верхов. Около того ж земляного города, вверх к озеру, огорожено стоячим острогом, башен по той осторожной стене нет. Межи той осторожной стены, к воде, рытвиною, сделаны ворота. Да в том же городе по башням и по стене 9 пищалей, чугунные, железные. Да в том же городе поставлена церковь деревянная во имя Святителя Николы Чудотворца… Да в том же городе Батурине над озером на горе сделан панский двор: около того двора сделана осыпь земляная, на тоя осыпи огорожено стоячим острогом дубовым бревеньем облым, меж того острогу сделаны ворота проезжие, на воротах башня, да три башни глухие, покрыты тесом. Около того двора, подле острожной стены, с трех сторон сделан ров, а тот острог перегорожен надвое стоячим острогом и сделаны два рва подле тех стен».

У 1666-му Батурин спопелила пожежа, але місто, фортеця і замок швидко відбудували. Укріплення були такими неприступними, що польська армія, яка намагалася завоювати Лівобережну Україну, йдучи на Глухів, так і не змогла здобути Батурин. Через два роки в його замку розташувався московський воєвода Тимофій Клокачев з гарнізоном стрільців. Це не сподобалось батуринцям – московити поводилися в їхньому місті, як окупанти. На початку 1668 року городяни повстали, перебили московських стрільців, а воєводу Клокачева закували в кайдани і відправили в Чигирин до гетьмана Петра Дорошенка.

Чигирин тоді почав занепадати, і на Лівобережній Україні заговорили, щоб столицею зробити Батурин. Це почалося за гетьмана Дорошенка, але вже за його наступника, гетьмана Дем’яна Многогрішного, якому на козацькій раді в Глухові вручили булаву і було прийнято офіційну ухвалу: новою гетьманською столицею стає Батурин. (Не виключено, що основною причиною такого рішення було вигідне розташування Батурина в центрі Сіверщини, та й новий гетьман Многогрішний був родом з тих країв – з міста Коропа, що поблизу Батурина.) Спершу вважалося, що Батурин буде тимчасовою столицею – доти, поки не відбудують Переяслав, зруйнований московськими військами, але відбудова затяглася. Батурин був столицею козацької України, себто Гетьманщини, за правління Дем’яна Многогрішного, був нею за гетьманства Івана Самойловича, а з літа 1687 року в Батурині розташувався зі своїм двором новий гетьман України Іван Степанович Мазепа. І на всіх законних підставах поселився у замку, що колись звався «литовським», а тоді вже просто – «панський двір». І поселився як новий володар не лише Батурина, гетьманської столиці, а й усієї Лівобережної України, що тоді, дякуючи полякам та московитам, була розчахнута навпіл, на дві половини – Лівобережну і Правобережну…

За часів гетьманування Івана Мазепи Батурин сягнув найбільшого свого розвитку. У 1669–1684 роках було ґрунтовно реконструйовано Литовський замок – цитадель Батурина. В замку були дві муровані будівлі – великий гетьманський палац і менша за розмірами скарбниця. Палац був одноповерховим, включав три основні приміщення (палати), дві з яких мали печі, облицьовані полив’яними кахлями різних типів, а також сіни і допоміжні помешкання.

Загалом у Батурині з передмістями налічувалося 40 церков, більшість із них, правда, були маленькими домовими церквицями в садибах козацької старшини. Місто прикрашали п’ять великих храмів, з них чотири збудовані гетьманським коштом. Поряд з ними стояла мурована дзвіниця, пізніше відома серед батуринців як «Мазепин стовп». Найбільша церква – Миколаївська – мала п’ять бань.

Паралельно до головного «прошпекту» проходили ще дві вулиці, їх перетинали чотири поперечні вулиці, завдяки цьому утворилися чотирикутні квартали зі щільно розташованими садибами невеликих розмірів – від 500 квадратних метрів до тисячі. На території фортеці було 250 садиб, у яких мешкало 1500 осіб. У кожній садибі було по одному чи два житлових будинки на підклітах – нижній поверх використовувався здебільшого для господарських потреб.

У Литовському замку містилася й Генеральна військова канцелярія, вищий орган виконавчої влади в тодішній Гетьманщині.

На другому місці в Генеральній раді він, Василь Леонтійович Кочубей, генеральний суддя. Коли б не гетьман, то він би урядом керував. Але й перед ним, як перед владарем, гнуться. Для полкових та сотенних судів він, Василь Леонтійович, і цар, і бог. Та й полкова й генеральна старшина у його віданні. Що не може гетьман, все може генеральний суддя. Один крок йому залишився до булави, а він ніяк його не може зробити. Наче між гетьманом і ним прірва. От і крутись – і там пече, і тут гаряче. Булава поруч, а до неї не дотягнешся…

– Бо – тюхтій! – звично гне своє жона. – На таких, як ти, їздять. – І додає традиційно: – Пора, пора вже тобі вирушати в похід за булавою.

– Куди – в похід? Що ти мелеш?