Розділ «Частина перша Рік 1915-й Санітар-доброволець 68-го санітарного поїзда, що курсував між передовою і Москвою»

У листопаді війна відчувалася в Москві чи не на кожному кроці. Відкрилося багато шпиталів, на вулицях значно збільшилося поранених та інвалідів – безруких і безногих, на візках… Один за одним відбувалися додаткові призови до війська.

Інваліди, безногі, а часто й безрукі, прохаючи милостиню, співали зі своїх візків:

«Братишка с фронта без ноженьки явилси, а женушка ево с тыловиком скурвилси…»

Преса переповнювалася тривожними повідомленнями з фронтів, у кінотеатрах «крутили» воєнну хроніку і навіть був випущений фільм «Друга Вітчизняна війна 1914–1915 рр.».

По всій Росії тривала патріотична кампанія: «Відсилаймо різдвяні подарунки солдатам на фронт». На цю тему було офіційно оголошено про проведення кінематографічного тижня.

Збиранням засобів з благодійницькою метою займалися відомі артисти театру на чолі з Л. В. Собіновим. Вони продавали за великі гроші листівки, випущені в десятках і сотнях тисяч примірників, з репродукціями «Пораненого солдата» – так народ назвав те зображення. Цей плакат надихнув художника Б. Кустодієва на створення плаката «За свободу» у 1917 році, на якому теж був зображений солдат, але який вже міцно стискав гвинтівку.

Найяскравішим і безперечно талановитим був плакат художника Л. Пастернака «На допомогу жертвам війни» (1914). На ньому художник не показував бою і не акцентував увагу на ранах. Він бачив у солдатові не хороброго вояку, який осатаніло знищує ворога, а перш за все – людину, яка стомилася від тяжкої роботи, від моральної відповідальності за пролиту кров. Тож і гвинтівка була демонстративно відставлена вбік, а голова солдата безвільно опущена. І це сприймалося не просто як слабкість пораненого, ні, це було небажання бачити окопи, стріляти і навіть чути постріли. Увесь збір коштів під час кінематографічного тижня негайно надходив до фонду Червоного Хреста. У ті дні в газетах можна було прочитати оголошення: «Солдату в окопи». У фойє театру Ханжонкова артистами Бауером, Кораллі, Холодною, Полонським, Башиловим, Азагаровим та іншими продавалися «різдвяні подарунки солдату в окопи». Оголошення подіяло. Глядачі, які багнули побачити знаменитих улюблених артистів, чи не лавиною ринулися в кінотеатр. Кінохроніка увіковічнила цю подію, але на стрічці, що й нині збереглася, хоч і поганої якості, Віра Холодна, мабуть, не бажаючи себе афішувати, в більшості відверталася від об’єктива.

Довгов’язий солдат, який негадано з’явився в квартирі Віри Холодної, теж був з фронту…

– Так що той… чорт приніс санітара, – доповіла Глашка господині.

– По-перше, скільки тобі казати, Глашо, щоб ти так не висловлювалася у моїй присутності, і взагалі у моєму домі (Глашка винувато розвела дебелими руками із закачаними по лікті рукавами: що, мовляв, вдієш, як зірвалося з язика), нечистих не згадувала більше, а по-друге: який… санітар? Звідки… санітар? Чому в мій дім прийшов якийсь там… санітар?

– Звідки він, я не знаю, але казав, що з поїзда, – подивувалася «старша, куди пошлють» господині, що та не може збагнути таких простих речей. – Він із тих, із братів, які за больними ухажують. От і санітар.

– Я маю на увазі, з якого він… поїзда? – вже почала дратуватися господиня.

– Коли санітар, то з санітарного поїзда, вестимо, – кухарка вжила російське слово, хоч зазвичай, будучи родом з Полтави, розмовляла в домі Холодних, як вона сама казала, «тіко по-нашому», себто по-полтавському, і додала, як про щось відоме всьому світові: – Якщо санітар воєнний, то знать, і прибув він із воєнного поїзда, яким ото перевозять больних. Чи то пак, поранених.

– Мені ще тільки санітарного поїзда не вистачало! Чого йому треба?

Глашка подумала-подумала і щиросердо зізналася:

– А дідько його відає! Він мені не доповідав. Тіко сказав: хочу, каже, бачити госпожу Холодну Віру Василівну. А коли людині чого забандюриться… Не інакше, як ваш, Віро Василівно, ще один той… воздихатель. Їх у вас!.. Як на Шарику бліх!

– Гла-ашко?!.

– Тю! Та що я таке сказала? У вас же оцих самих, як їх… поклонників пів-Москви набереться – якщо не більше!

– Гаразд, запроси того, як ти кажеш, воздихателя із санітарного поїзда. У мене усякі поклонники, тільки з санітарного поїзда ще не було.

– A тепера, знацця, будуть.