Розділ «Рейс поза розкладом»

База спостерігача Василя Норина розташована була на березі вузенької мілководої річечки. Лабораторія, гаражі для мобіля та крокувальника, злітна смуга для літальних апаратів. Бетонне покриття смуги вже в сітці дрібних тріщин, у які повистромлялася всюдисуща капарська трава. Очевидно, смугу давненько не використовували.

Жив Норин при лабораторії, в одному з її відсіків.

Дар ступив на кам’яні плити подвір’я зі змішаним почуттям тривоги й чекання. Ілка зупинилася.

— Ти чого?

— Сам іди.

Вона озирнулася, ніби чекаючи побачити страшне, мерзлякувато зіщулилась.

Ватіш на ходу зняв з плеча «хлопавку», повільно рушив до лабораторії. Як не намагався ступати тихо, кожен крок його, карбуючись у камінь, відлунював неголосним дзенькотом. Чи Василь любив музику, чи терпіти не міг непроханих гостей, але жодна жива істота (за винятком тих, що літають) не підкралася б до його житла непоміченою.

Лабораторію Норина було витримано в кращих традиціях Капариди — двоповерховий хлів з оброслими брудно-сірим мохом стінами, складеними з колод. На даху красувалася якась подоба флюгера: триметрова тичка, увінчана зображенням тієї ж таки вигнутої стоноги.

Ледве Дар наблизився, двері з пронизливим рипінням відчинилася, гостинно відкриваючи темряву прямокутного отвору, однак цей широкий жест не тільки не викликав у Ватіша ентузіазму, а навіть змусив відсахнутися.

Двері, почекавши секунд десять, цілком беззвучно зачинилися. Елементарна автоматика. У себе на транспортнику Дар ніколи не сахався від розсувних дверей і люків, що брязкали над головою, а тут раптом пройнявся глибокою ворожістю до всього, що діяло не з волі людини.

Ватіш озирнувся й побачив на краю двору боязку Ілчину постать — дівча терпляче на нього чекало.

Даруа перевів «хлопавку» на бойовий звід, вдихнув глибше й зробив крок уперед. Двері слухняно пропустили гостя й акуратно клацнули в нього за спиною.

У холі панував півморок, якого не розсіювали навіть смужки контрастного освітлення, що слабко мерехтіло вздовж стін. Пахло свіжістю й трохи вологою травою.

Ватіш пройшов по пухнастому килиму, що встеляв підлогу. Ніщо тут не нагадувало лабораторію — скоріше невибагливий готель з обстановкою «під старовину». Жодного вікна, жодних дверей, окрім вхідних, тільки неширокі сходи, що вели нагору.

Дар піднявся сходами й опинився в просторій залі з навстіж розчиненими вікнами, майже суцільно заставленій ящиками з землею. Металеві підвіконня буквально вгиналися від квітів і рослин з жовтим стрілоподібним листям. Абааль? Але чому тоді листя облямоване крихітними жовтогарячими зубчиками, немов торочками?

Дар підійшов ближче. Все-таки рослини дуже схожі на абааль.

— Дикий абааль.

Даруа різко обернувся, підкидаючи дуло «хлопавки».

— Ви все-таки з’явилися, — спокійно констатував Норин.

Ватіша пройняло жаром, він квапливо опустив зброю.