Розділ «Частина 2 Мораль»

Бразд підійшов і… подав мені руку.

— Вставай.

Я проігнорувала його руку і підвелась похитуючись. Учні довкола з усіх сил намагались вдавати, що займаються своїми справами, але насправді всі їхні бої перетворились у фарс. Ніхто не знав, що відбувається між мною і Браздом, але усім було цікаво, чому ми так дивно поводимось. Краєм ока я помітила Всевлада — він саме взяв за барки і відкинув хлопця, з яким встав у пару раніше, аби мати можливість поглянути на нас із Браздом.

Його очі просили мене зупинитись.

Я поглянула на Бразда — і отримала удар в обличчя. Не встигла навіть закрити його руками.

— Звикла нападати? — прошепотів хлопець, а тоді вдарив мене ногою в живіт — і я впала на одне коліно. — Пора знати міру!

Він знову мене вдарив — я встигла згрупуватись і виставити блок. Його нога мало не проламала моє передпліччя. Я перехопила його стопу і шарпнула на себе — але Бразд не впав. Та заточився. Він також людина. Небездоганний.

І я, зірвавшись з місця, головою врізалась у його тулуб. Не знаю, як, але завдяки своїм дурнуватим і непрофесійним ударам зуміла його нарешті дістати.

— Звик багато розмовляти?! — я закричала як навіжена.

Ми впали на землю. Бразд схопив мене за підборіддя і знову вдарив потилицею об землю. Я дала йому ляпас — просто, по-дівчачому. Очі його розширились від гніву. Але хватка на мить ослабла — радше від здивування, аніж від неуважності. Я скинула руку зі свого обличчя, а тоді грубо обхопила Бразда руками за шию і підтягнулась до його обличчя своїм.

— Я сказала, щоб ти лишив Вишену в спокої! — гаркнула я.

За це поплатилась тим, що він знову вдарив мене в обличчя. Рот наповнився кров’ю. Потилиця вкотре бемкнулась об кам’яну підлогу.

— Непереконливо.

Удар, потім ще і ще. Я дістала його шию, він мало не зламав мені ногу.

— Вже краще, — прошепотів Бразд. У кутику його рота текла кров.

— Хочеш іще?.. — спитала я так само тихо. Спробувала завдати йому удару ногою по гомілці, спершу зробивши обманний замах у бік тулуба, але він не повівся. Схопив мою стопу в польоті та з розмаху пожбурив усю мене кудись у бік. Я й забула, як близько ми були до стіни! Вона складалася із рельєфного каменю. Найбільший удар прийшовся на голову.

Таких небезпечних прийомів на тренуванні з учнями не застосовувала навіть Маїна.

Я думала, що померла, коли в очах усе потемніло, а у вухах на мить запанувала цілковита тиша.

Але ось я відчула, як хтось нахилився до мене і обдав моє вухо гарячим диханням. Бразд.

— Я чекатиму тебе сьогодні вночі. Тоді я її залишу. Ти цікавіша.