Розділ «Частина 1 Забуття»

Тут не було пари. Тільки широкий скелястий коридор, що зникав десь у темряві, а на стінах його висіли сріблясті сфери, схожі на ту, що її тримав Тигран. Тільки ці були дрібніші і давали менше світла. Висіли вони високо, під самою стелею, що була метрах у чотирьох над нашими головами. А в коридорі снували люди. Чоловіки і жінки, старі й молоді. На нас ніхто спершу не звертав уваги. Окрім невисокої арки, через яку ми вийшли із задимленого приміщення, у кам’янистих стінах підземного тунелю було ще багато схожих.

У мене в голові запаморочилось від несподіванки. За останні дні я не бачила людей, окрім Тиграна та ще того дарвенхардця. Ба більше — я взагалі не могла пригадати нікого з тих, що їх бачила раніше. Тож натовп вивів мене з рівноваги.

Але часу пристосовуватись я не мала. Тигран взяв мене під руку і повів вперед — швидко, впевнено, так, що люди, які помічали нас, хоч і озирались здивовано, та не встигали нічого сказати чи зробити. І це було добре. Бо погляди, які на мене кидали, не були доброзичливими. Настороженими, здивованими, враженими, зляканими чи навіть злісними. Аж ніяк не щасливими.

Я тут незвана гостя.

Тунель, здавалось, був нескінченним, та перевіряти мені не довелось. За кілька хвилин ми різко звернули в один з менших ходів, вужчий і ще менш освітлений. Тут я знову відчула теплу вологу — та не таку міцну, як у приміщенні, куди ми потрапили через жолоб. У неясному світлі сфер було помітно тонкі струмочки пари, що проникали крізь тріщинки в підлозі та зникали в таких самих розколинках у стелі. У цьому тунелі не було інших людей, окрім нас, і з часом шум, який створював негустий натовп позаду, став ледь чутним, а тоді взагалі зник.

Попереду з’явились міцні двері. Спершу мені здалось, що вони у тріщинах, але потім я зрозуміла, що то на дереві вирізано зображення павутиння.

Влас прочинив двері і ми зайшли всередину.

— Чому ти вирішив померти, Тигране? Наскучило бігати Патрією?

Рука Тиграна на мить скам’яніла на моєму плечі.

— Ні. Я просто проявив фантазію.

— Закон перший.

— Закон п’ятий.

Я роззирнулась. Ми опинились в округлій кімнаті, у центрі якої розмістився басейн. У світлі сфер було видно, що водичка в ньому чиста і прозора, а ще — ледь сяйлива. Більше в кімнаті нічого не було, крім десяти рядків невідомих мені рун, вирізаних у камені на стіні навпроти дверей.

На краю басейну, вмочивши ноги в воду, сиділа дівчина. Ми були з нею десь одного віку, та я б не подумала, що така молода людина може мати настільки жорстокий і зверхній вираз обличчя. Не знаю, як не замерзала вода в басейні від її погляду, та коли наші очі зустрілись, я відчула, наче тонке крижане лезо пройшлось у мене по обличчю, і охнула від несподіванки. Дівчина криво посміхнулась, оголивши рівні білі зуби, і поправила товсту чорну косу в себе на плечі.

Тигран мигцем поглянув на мене, а тоді кивнув у бік стіни з рунами:

— Ти розумієш, що там написано?

Я похитала головою.

— Поглянь уважніше.

Я здивовано подивилась на нього і помітила, яке в хлопця напружене обличчя. Майже таке, як тоді, коли ми в лісі зустріли дарвенхардця. І чомусь мені стало моторошно від цього. Тигран обіцяв захищати мене, та той факт, що кожен зустрічав його словами про якісь закони, вказував на те, що щось тут не так. Може, я теж можу якось його захистити?

Я знову поглянула на стіну і напружила зір.