Розділ «Частина 1 Забуття»

Несподівано, але разом з тим і природно. Та в грудях при вигляді чорних, а тоді сірих, а тоді рожевих небес міцніло відчуття полегкості.

Вже геть посвітлішало, коли ми забігли до лісу.

І я безсило опустилась на траву.

Чоловік сів поряд і прихилився до одного з дерев. Заплющив очі.

Він виявився молодшим, ніж я гадала спершу. Юнак. Біляве волосся до плечей, високі вилиці, овальне обличчя. Високий, худорлявий. Одягнений в усе чорне — шкіряні чоботи, куртку і штани. Через плече — сумка, теж чорна. В руці — палиця з кулькою, яка тепер, при світлі, виявилась цілком прозорою і більше не сяяла.

— А тепер я хотів би, щоб ти розповіла, заради кого я так ризикував.

Я спочатку не зрозуміла, про кого це він.

— Я не знаю. Заради кого?

Хлопець розплющив очі й уважно на мене подивився.

Очі виявились сірими.

— Жартуєш?

Тут до мене дійшло, що мова про мене.

— Я не знаю, — інша відповідь не спадала на думку.

— Не знаєш, хто ти?

— Ні.

— Ім’я?

Я задумалась. Чи можливо не пам’ятати свого імені? Виходить, що так.

— Не знаю. Не пам’ятаю. А тебе як звуть?

Може, мені здалось, та він не тільки замислився, чи варто відповідати, а й ледь усміхнувся.

— Тигран.