Розділ «Частина 1 Забуття»

— На допомогу!.. Поможіть, будь ласка! На допомогу!

Я сама не пам’ятаю, коли захрипла і замовкла, коли зневірилась, — як раптом серед темряви ночі краєм ока вловила відблиск вогню. Саме вогню — свідомість безапеляційно виділила це слово. То не було сяйво зір. Щось інше. Живіше, ближче, тепліше.

— Допоможіть… — прохрипіла я з останніх сил. І згори, затуливши зірки і чорне небо, з’явилось обличчя.

Маленька сяюча куля на довгій палиці, яку тримала людина в руці, освітлювала незнайомця. Чоловік. Молодий, серйозний. Біляве волосся спадає на чоло. Кольору очей не розрізнити.

— Хто ти?

Дивний звук. Голос. Хвилює і лякає водночас. Я моргнула.

Відповідай. Бо він піде.

— Я не знаю, — прошепотіла я. І звук мого голосу злякав ще більше. — Допоможи мені.

Мій голос сам вирішив говорити не запитаннями і не проханнями.

Це прозвучало, як наказ.

І злякало мене так, що аж памороки забило.

— Прошу… — додала я, побачивши, що незнайомець не поспішає.

— Ти проклята? — спитав він.

— Не знаю.

Я не знала, що означає «проклята». Може, так, а може — ні.

Якусь мить тривала тиша. Мого словникового запасу, з якого я оце здобула всього кілька слів, явно не вистачало, так само, як і фантазії. Я не знала, як його переконати. Мені було страшно, боляче і холодно.

І сльози потекли з новою силою. В обличчі чоловіка щось змінилось.

Він поклав свою сяючу кульку на землю і за мить я почула тріскотіння. А тоді моя права рука стала вільною.

Незнайомець звільняв мене.

Я ледь змогла сісти.