Розділ «Частина 1»

– Людвіго, будь ласкава подати мій паспорт. Це смішно, але я повинен доводити цьому молодому чоловікові, що я – це дійсно я.

– О, ви нічого не повинні! Лише для того, щоб уникнути чергових помилок…

За п'ять хвилин, роздивившись як слід паспорт Бігуса і розсипавшись перед ним у цілій хвилі прохань пробачити за прикру помилку, Ярослав мандрував зворотним шляхом до зупинки трамвая. Йому були достобіса неприємними ці личини безталанних службовців, але натомість упевненість у доцільності зроблених візитів зігрівала бентежну душу.

Розділ 17

До дванадцятої години дня Ярослав устиг відвідати ще двох пасажирів свого рейсу і, зібравши докупи рештки акторського таланту, впевнився, що жоден з них не є Сердюком або Мостовим. Особливо важкою була розмова з головним архітектором однієї з варшавських фірм-забудовників, котрий теж опинився у списку Ярослава. Пан Станіслав виявився надто нервовим і, почувши прохання «працівника енергетичної компанії» дати йому можливість перевірити стан пломб електролічильника, почав вимагати посвідчення особи в самого Ярослава і телефонувати своєму адвокату. Врешті, Ярославові вдалося владнати й цю ситуацію. Він, перехопивши в найближчому бістро чашечку кави й кілька круасанів, припалив цигарку й набрав номер Івана. Слухавку взяли після першого ж сигналу.

– Слухаю, – ліниво протягнув незнайомий голос.

– Я хотів би розмовляти з Іваном.

– Хто його запитує?

– Ярослав Савицький.

– Тебе зараз наберуть, – категорично вимовив голос, і слухавка запищала сигналами відбою.

Очікувати довелося недовго. За хвилину телефон озвався, відгукуючись на виклик номера, за яким Ярослав щойно телефонував.

– Привіт, дорогий, – почув Ярослав голос Івана.

– Вітаю, Іване, радий чути тебе.

– Я теж радий чути твій голос. Приємно, коли тебе не забувають старі друзі. Я бачу, що ти в Польщі.

– Так, я у Варшаві. І хотів би зустрітися з тобою.

– Зустрітися, кажеш… Чому ж не зустрітися зі старим товаришем? У мене сьогодні не надто багато справ, тож радий буду тебе бачити. Де ти знаходишся?

Ярослав, орієнтуючись, озирнувся праворуч, потім ліворуч, після чого назвав адресу.

– Очікуй там, дорогий. Зараз до тебе підійдуть.

Вимкнувшись, Ярослав поглянув на офіціанта, котрий стояв навпроти нього, не наважуючись перервати телефонну розмову.

– Ще чашку кави, і прошу рахунок, – сказав він. Офіціант, кивнувши головою на знак розуміння, зник.