Розділ «Частина 1»

– Секрети можуть бути навіть там, де тобі видається все давно пройденим і знаним, дорогий. Повір, я знаю, про що кажу. У нашому ж випадку секрет простий: головне – не охолоджувати напій надто сильно. Від надмірного вживання криги мартіні втрачає свій букет.

Ярослав промовчав. Іван кілька хвилин сидів, напівзаплющивши очі, так що неможливо було сказати, чи насолоджується він напоєм, чи обдумує якісь справи. Нарешті він подивився на Ярослава.

– Добре, дорогий. Я бачу, що ти не маєш надто багато часу для сторонніх розмов, тож готовий вислухати, яка справа привела тебе до мого дому.

– Часу в мене достатньо! – запротестував Ярослав, але Іван лише сумно посміхнувся.

– Не сперечайся зі мною, я циган і бачу душу людини так, як не можеш бачити її ти, слов'янин.

Ярослав відставив келих з мартіні.

– У Львові на мого колегу наїхали. Наїхали потужно. Він залишився живим лише тому, що надійшов я. Цікавилися його комп'ютером. Перед цим він намагався прослідкувати банківські операції однієї людини.

– Що за людина?

– Семен Спудей.

Іван відкинувся на спинку крісла, кілька секунд уважно дивився в обличчя Ярославу, після чого розреготався:

– Дорогий, твої колеги занадто легковажно ставляться до власного життя! – все ще сміючись, сказав він. – Навіщо йому було потрібно турбувати Семена в такій, е-е-е… неввічливій манері?

Ярослав коротко переповів про розслідування вбивства Євгена Бондаренка, оминувши всі подробиці, окрім того, що Бондаренко колись отримав тюремний термін саме за допомогою Спудея.

– Мій колега хотів прослідкувати, чи не було ніякого фінансового зв'язку між моїм клієнтом і Спудеєм напередодні вбивства.

– Розумію. Чого ж ти хочеш від мене? Семен мені не друг, але й війна з ним мені не потрібна. У наш час треба заробляти гроші, підтримуючи мир, а не розпочинати війни, погодишся зі мною в цьому?

– Так. Але мова не йде про війну. Мені лише потрібно знати, чи причетний Спудей до нападу на мого колегу. Далі я порахуюсь із ним особисто.

Іван відсьорбнув мартіні.

– Я маю поміркувати.

Ярослав устав з крісла.

– У будь-якому разі я вдячний тобі, Іване. За мартіні й добру розмову. Коли мені зателефонувати, щоб дізнатися, яке ти прийняв рішення?

– Я сам тебе наберу, дорогий. Не буду казати про те, що наша розмова не вийде за межі цих стін, яке б рішення я не прийняв, адже тобі це відомо. Удачі тобі.