Розділ «Частина 1»

– У мене були міліціонери, я все розповіла, навряд чи ви почуєте щось нове. Присядьте, коли вже прийшли, я приготую каву. Після цього відповім на ваші запитання.

Ярослав не зміг побороти цікавість.

– З вашого дозволу я ближче погляну на тераріуми.

– Як забажаєте. Тільки не відчиняйте їх ні в якому разі, серед павуків є смертельно небезпечні.

– Це було б понад мої сили. Я просто погляну.

Ганна Юріївна лише кивнула головою і вирушила до кухні.

На відміну від тераріумів з амфібіями й рептиліями, бачених Ярославом колись у зоологічному музеї, ті, які були перед ним зараз, не мали великої кількості рослинності. Натомість імітували то пустелю з золотим піском і камінням на дні, то вологий тропічний ліс із кількома чахлими пальмами в горщиках або й просто порожній простір із кількома сухими гілками й великою кількістю павутиння. За склом знаходилися, мабуть, кілька сотень різноманітних представників павучого племені. Великі й малі, блискучі й кошлаті, вони повзали краєвидами свого невеличкого світу. Діловито плели тенета з павутиння або й просто сиділи, завмерши в кутку, і слідкували за кожним рухом Ярослава, готові кинутися і вп'ястися в нього своїми отруйними щелепами. Ярослав зупинився біля найбільшого з павуків – великого кошлатого створіння, котре сиділо на великому корчі й уважно дивилося на нього. Його темно-коричнева щетина, довгі лапи й тіло, розмірами з пачку цигарок, примушували мимоволі здригнутися, уявляючи, як таке «щастя» доторкнеться до тіла або, не дай Бог, укусить. Зробивши над собою зусилля, Ярослав легенько постукав нігтем по склу тераріума. Павук ледь помітно здригнувся, але залишився сидіти на місці. Ярослав відійшов від тераріумів і сів у крісло, піймавши себе на тому, що йому важко примусити себе повернутися до них спиною.

За хвилину повернулася Ганна Юріївна, несучи перед собою тацю з кавовими чашками й вазочками. Обережно поставила все на столик.

– Те страховисько, яке вас налякало, не найнебезпечніше з моєї колекції. Це звичайний птахоїд. Дуже миле та лагідне створіння. Не завжди те, що видається нам загрозливим, є таким насправді, як і навпаки. Погодьтеся зі мною, – мовила вона.

– Цілком погоджуюсь.

Ганна Юріївна жестом запросила Ярослава повернутися до тераріумів.

– Бачите, він велетенський, як для павучого царства, він загрозливий і небезпечний на вигляд. Але його можна навіть узяти до рук, і він не зашкодить вам. Хіба при необережному поводженні викличе своїми щетинками свербіння на шкірі. Справжня небезпека – так звані «сірі кардинали» – мають зовсім не такий загрозливий вигляд. Наприклад, ось цей, – жінка вказала крізь скло на обліплений павутинням уламок дерева, на якому повзали кілька зовсім крихітних павучків, розміром не більш як два-три міліметри, буруватого кольору, з довгими, гострими ніжками. – Знайомтеся, справжня гроза жителів Середнього Заходу США – бурий самітник, або Loxosceles reclusa. У Європі зустрічається в Середземномор'ї. Укус самітника смертельно небезпечний, а його отрута в сотні разів токсичніша за отруту королівської кобри. Якщо людині, котру вкусив цей крихітний павучок, і вдасться одужати, на згадку вона матиме відмітку до кінця життя – рани на місці укусу бурого самітника не гояться.

Очевидно, на обличчі Ярослава стала помітною бридлива гримаса, тому що господиня, поглянувши на нього, зітхнула.

– Як ми обоє можемо бачити, серед людей є більше бридкого та потворного, аніж серед цих створінь, – вона помовчала мить, після чого вказала на інший тераріум. – А ось цей, напевне, вам знайомий. Latrodectus mactans.

– На жаль, не чув, – знизав плечима Ярослав.

– А назву Чорна вдова?

– Це вона і є?

– Саме так.

Ярослав пильніше придивився до лискучого, чорного як вугілля тільця, розміром трохи більшим за ягоду вишні, з яскравою червоною плямою у формі черепа на черевці. На відміну від птахоїда, вигляд цього павука не відштовхував, навпаки, вабив до себе погляд, примушуючи розглядати його з повагою і прихованим острахом.

– Я чув, вони їдять своїх самців після спарювання, це правда?