Розділ «Частина 1»

За вікном кафе зупинилася блискуча чорна «Тойота». Крізь опущені через спеку вікна Ярослав помітив невисокого чоловіка років сорока в білій форменій сорочці пілота.

Чоловік неквапно дістав із нагрудної кишені мобілку й натиснув кілька кнопок. За мить у сумочці Оксани запищав телефон. Вона посміхнулася, помахала рукою чоловікові в машині й дістала слухавку.

– Так, Олександре Вікторовичу! Дякую, звичайно. Так, я за хвилину буду вільна. Так, так… Добре.

Вона відімкнулася і поклала телефон на місце.

– Наш командир. Пропонує підвезти. Ви не проти?

– Як чоловік, я, звичайно, проти. Але що вдієш? Життя часом жорстоке з нами. Доведеться берегти вірність Софійці.

Оксана не сприйняла жарт.

– Ви обіцяли сказати, що з ним трапилося.

Ярослав допив каву й відставив чашку.

– З ним, Оксано, трапилося погане. Його… Стоп! Ви запитали «з ним», кого ви маєте на увазі?

– Цього чорнявого хлопчину. Євгена.

– Чому саме Євгена? – Ярослав відчув, як нерви в нього напружилися від передчуття чогось сенсаційного. Передчуття не ошукало.

– Тому, що Антона і Павла я бачила вчора. Вони летіли зворотним рейсом до Варшави. Євгена з ними не було. І вчора вони не жартували, були похмурими й мовчазними.

Ярослав зробив над собою зусилля, намагаючись виглядати спокійним.

– Ви нічого не переплутали? Це точно були вони?

– Можете не сумніватися, пам'ять на обличчя в мене добра. Це були ті самі хлопці.

– Так, – Ярослав зібрався з думками. – Ви допомогли мені, Оксано. Дуже сильно допомогли. Що ж до Євгена… Його вбили. I я саме займаюся тим, що намагаюсь притягти вбивцю до відповідальності.

Оксана спохмурніла.

– Такий милий хлопчина. Як шкода.

– Так, шкода.