Розділ «Частина 1»

– А що в аеропорту? – запитав Галкін.

Ярослав широко посміхнувся.

– Ну, бачу, бачу – натрапив на слід. Розповідай.

– Зажди. Люблю робити людям приємні сюрпризи. А скажи мені насамперед, друже майоре, що з гільзою, яку я знайшов на місці згорілого авто?

– Сюрпризи, кажеш? – Галкін посміхнувся, у свою чергу. – Що ж, сюрпризи є й у мене.

І він заходився розповідати. Відбитки пальців на гільзі дійсно були. І належали вони… Павлу Мостовому. Так, саме йому. Гільза, як і куля, знайдена в голові Бондаренка, належала набою до пістолета ТТ, у базі даних цей ствол не значився, тож дотепер був чистим. Але це не найголовніше. Піднявши архіви, Галкіну вдалося дізнатися багато цікавого про всю трійцю – Євгена, Антона і Павла.

– Готовий вислухати одну давню й не дуже веселу історію? – загадково поглянув Галкін на Ярослава.

– Не просто готовий. Я вже їм тебе очима.

– Ну то слухай. А розпочалася наша казка того самого дня, коли серед золотого жовтня 1991 року поголили в солдати трьох давніх друзів – Антона Сердюка, Павла Мостового і Євгена Бондаренка. Як так сталося, що друзі дитинства змогли не розлучатися під час військової служби й служити в одній частині і навіть в одній роті, залишимо на їхній совісті. Тим паче, що для нас це не важливо. Хіба як свідчення того, що дружба в них була досить міцною. Час під гвинтівкою пролетів швидко, і ось уже наші добрі молодці повернулися до рідних домівок. Повернутися вони повернулися, але застали тут зовсім не ту державу, з якої йшли до війська, зовсім не те суспільство, у якому зростали й закінчили школу. Все змінилося. Прийшла пора дикого капіталізму й шкіряних курток. А з огляду на те, що фізичною силою і надмірними амбіціями Бог не обділив наших героїв, вирішили вони розпочати кар'єру де? Правильно, у кримінальних колах. Це були перші, несміливі спроби стати на крило цілої плеяди жовторотих пташенят, котрі пізніше, пройшовши жорсткий відбір, мали стати хижими грифами кримінального бізнесу. І наші знайомі з головою занурилися в пісню зелених купюр, стрілок, блатних справ і п'янкої атмосфери прокурених кабаків. Але, як то кажуть, недовго музика лунала. Під відомих авторитетів хлоп'ята йти не хотіли, уявивши себе такими ось робінгудами нової хвилі, й почали власний бізнес. Не надто прибутковий, але досить перспективний – почали «кришувати» кілька барів на околицях міста, заодно набравши туди бригади трудівниць інтимного фронту, простіше – повій. Млява торгівля легкими наркотиками, ну, звичний набір. Довго квітнути їм не дали – після того як наші фігуранти відмовилися відстібати «долю малу» до злодійської каси, їх швидко й гарно прибрали. Для цього хтось побив одну з їхніх фей, а та, у свою чергу, написала заяву, що це зробили Бондаренко, Мостовий і Сердюк. Далі під час обшуку знайшли в когось із них анашу і таке інше. Одним словом, потрібно було сідати. І тут Бондаренко взяв усю провину на себе. Він відсидів чотири роки й вийшов десь так у 1997 році. За цей час Мостовий і Сердюк помітно піднялися й перемістили частину свого бізнесу до Польщі. Ганяли машини, підробляли документи, ще якісь темні справи. Судячи з усього, з Бондаренком у них вийшов розлад. Принаймні Бондаренко на досить великий час випав з поля зору львівської міліції. Подейкують, що був у Польщі на заробітках – працював охоронцем у якомусь фешенебельному ресторані. Напевне, там і познайомився з твоєю мільйонеркою. Такі ось справи. Можемо, базуючись на цих фактах, відпрацювати кілька версій убивства. По-перше, їх могли вбити колишні суперники по кримінальному бізнесу, по-друге, вони могли перейти комусь дорогу вже тепер, маючи схильність до швидкого й незаконного заробляння грошей, а також незалежний характер. Звичайно, відбитки пальців Мостового на гільзі дещо плутають карти, але при бажанні можна знайти пояснення тому, звідки вони взялися. А по-третє…

– А по-третє, Євгена Бондаренка могли спровадити до кращого світу Сердюк із Мостовим, маючи якісь невирішені суперечки у колишніх або нинішніх справах. Ми, Вадиме, наблизилися до мого сюрпризу.

– Ну, давай, розповідай, що маєш.

Ярослав двома словами виклав те, про що йому оповіла стюардеса Оксана.

– Овва! – тільки й знайшовся Галкін. – А це вже не просто цікаво! Схоже, твій давній товариш звільнився від потенційного «глухаря»! Вона не могла помилитися?

– Навряд, – Ярослав дістав дбайливо згорнутий аркуш жовтуватого факсимільного паперу з роздруківкою пасажирів учорашнього рейсу на Варшаву. – Але вони летіли не під своїми іменами, ось.

Галкін швидко переглянув список.

– Двадцять три чоловіка, з них дев'ять жінок. Залишається чотирнадцять.

Ярослав пригадав слова бомжа Гришки, почуті, коли вів з ним бесіду після вибуху гранати на місці вбивства двох невідомих.

– Мені від початку щось спокою не давало. Твій «секретос агентос» описав гренадерів з Личаківки надто вже схожими на Мостового і Сердюка. Таких збігів не буває. Якщо додамо відбитки пальців Мостового на гільзі з місця злочину, все збігається. І мені підказує інтуїція, Вадиме, що серед безпритульних громадян міста Львова нещодавно зникли двоє осіб. Маєш два майже розкритих убивства.

– Не мала баба клопоту… Добре, з цими двома пізніше. Зараз потрібно займатися Сердюком і Мостовим.

Галкін запалив цигарку і кілька хвилин помовчав.