Розділ «Книга третя Єресь катарів»

– Ніякий він не святий, братики, цей абат! Його превелебність он і за хрест хапався, і молитву проказував – а Сатані хоч би що! А той абат – врукопаш…

Певна річ, його превелебності, який добре чув, про що шепочуться гайдуки, їхні розмови аж ніяк не додавали настрою. Але він нічого не міг удіяти: свідків було хоч греблю гати, усе бачили не тільки його ченці, а й гайдуки, і п’яний пастух та й сам Лентовський, а вже князеві слова навряд чи в когось викличуть сумнів! Багато всілякого водилося за старим князем, але на неправді його ще ніхто ніколи не піймав… Та й приводу не було.

– Дякую вам, ваша превелебносте, – утомлено посміхнувся абат Ян і скромно схилив голову. – Але я лише виконував свій обов’язок перед Господом нашим і святою Церквою. І не один я став поперек дороги ворогові роду людського. Допомогла мені щира віра цих чесних християн, – настоятель кивнув на Михала, Марту, Терезу та Мардулу, котрі з’юрмилися позаду нього. – Інакше навіть не знаю, чи впорався б я віч-на-віч із Нечистим!

– Скромність завжди була вашою чеснотою, отче настоятелю, – сухо зауважив Гембицький. – А тепер давайте подякуємо Господові нашому за щасливий порятунок і за те, що дарував вам і цим «чесним християнам» сили для боротьби з дияволом.

Сперечатися з єпископом ніхто не посмів, і всі присутні стали навколішки.

– Ну а тепер чи не час нам іти, отче настоятелю? – зауважив Гембицький, закінчивши молитву та підводячись з колін.

– Дякую, ваша превелебносте, але я обіцяв батькові, що пробуду на його могилі до сходу сонця. А я звик дотримуватися своїх обіцянок, – твердо відповів отець Ян.

– Що ж, – стенув плечима провінціал. – Хай береже вас Господь.

Він повагом осінив хрестом тих, котрі залишалися… Супроводжуваний домініканцями, почав спускатися вниз.

Однак Лентовський із гайдуками не поспішали за його превелебністю. Старий князь стояв, руки в боки, і свердлив ненавидячим поглядом свого єдиного ока Михала, який знесилено обіперся на могильний хрест.

У цьому погляді ясно читалося все, про що думає зараз старий князь. Убивця його сина має померти, незважаючи ні на що, – і ні Бог, ні диявол не зупинять князя. Солтис Ясиця Кулах сказав: «Викликай його на чесний бій…» От і настав час для цього самого «чесного бою», у якому Михалові не вистояти ані хвилини – з обпеченими руками, ледь живому, вкрай вимотаному сутичкою з Сатаною… Але бій буде чесним, один на один, при свідках, і ні солтис Кулах, ні хтось інший не посміє нарікати опісля князеві за цю смерть і чинити йому завади в тутешніх горах. Усе буде чесно. За вбитого Яноша буде відомщено…

Схоже, не тільки Михал прочитав усе це в погляді Лентовського. І без того бліда Марта раптом сполотніла ще більше і, схопивши за лікоть Терезу, яка стояла поруч і нічого не розуміла, гарячково зашептала їй щось у вухо.

Бабські перешіптування не цікавили князя. Лентовський повільно рушив до Михала, не відводячи від нього пекучого погляду. Він не бачив, як жінки на мить обнялися, дивлячись одна на одну неворушкими очима, а потім Марта змією ковзнула в ноги князю, намагаючись поцілувати його долоню.

– Князю, пощади воєводу Райцежа! Змилуйся, не змушуй із тобою рубатися! Сина твого він у чесному бою переміг – усі бачили! Не плямуй же князівських рук невинною кров’ю, а князівської честі – ганьбою!

Лентовський здригнувся, як від удару, хотів був відштовхнути чоботом божевільну бабу, але чомусь передумав, обережно вивільнився й став, замислений, перед Михалом. Щось відбувалося в душі Лентовського – невидиме збоку, проте віддзеркалювалося на обличчі старого князя, – той кліпав єдиним оком так, наче те око йому дуже свербіло.

Хвилину-другу стояв князь перед убивцею сина свого, і поволі згасало розпечене вугілля в його очах, зникали зморшки на чолі…

А потім похилилися плечі грізному князю Лентовському. Зітхнувши, він ступив уперед і важко ляснув воєводу по спині, від чого Михал ледь устояв на ногах, повернувся й пішов геть, так і не сказавши жодного слова. Отетеріли пахолки зграйкою поквапилися за князем, здивовано перезираючись на ходу. Щось казати вони не наважувалися….

– Що це з ним? – здивовано поцікавився Мардула, коли Лентовський та його люди розтанули в досвітньому тумані, що підступив до пагорба. – Я вже намірився його ножем у спину, а він…

– Совість заговорила, – хихикнула, не стримавшись, Тереза.

– У князя Лентовського – совість?! – щиро здивувався Мардула. – Зроду-звіку в нього її не було!