Розділ «Книга третя Єресь катарів»

«Коли щось не так, доведеться, швидше за все, вгалювувати цього вискочня Райцежа, – подумав єпископ. – О, тоді Лентовський зі своїми людьми буде ще який доречний!»

Занурений у ці роздуми, Гембицький не помітив, як при світлі багаття лиховісно блиснули очі старого князя.

…Час від часу пастух на ходу прикладався до отриманої сулії, захоплено кректав, зупинявся, ретельно затикав сулію корком і ховав її знову за пазуху, після чого простував далі.

Випиваха-гураль запевняв, що до цвинтаря йти не більше як півгодини, однак вони рухалися значно довше, але нічого схожого на мету їхньої подорожі поки що видно не було.

– Чи не збився ти часом з дороги, сину мій? – не витримав нарешті Гембицький, якому почало здаватися, що негідник-провідник морочить їм просто-напросто голову й водить по колу; а взагалі, усі вони тут, у цих забутих Богом горах.

єретики, язичники та розбійники, усі між собою змовилися, тож варто було б…

– Ні в якому разі, святий отче! – впевнено заявив гураль. – Тобто спочатку я таки збився, як не збитися на тверезу голову, але ж тепер уже точно знаю, куди йти. Незабаром дійдемо, ви не турбуйтеся!

– І куди ж нам, по-твоєму, йти? – глузливо кинув князь, якого ця нічна прогулянка з блуканням по горах та п’яним провідником не сказати б дратувала – скоріше потішала.

– Туди, – провідник упевнено махнув рукою кудись у темряву і, на підтвердження, рушив у протилежному напрямку.

Якийсь час усі знову рухалися мовчки, поки єпископ, уже не вперше за сьогоднішню метушливу ніч, не звернув увагу на дратівливе мерехтіння над головою. Щось із виском та ляскотом шугало над ними: чи то якісь нетопирі, чи то якісь тіні… Його превелебність про всяк випадок перехрестився й швидко зашептав молитву, але на дивних тварин це ніяк не подіяло. Тоді Гембицький, трохи прискоривши ходу та відразу ж разів зо два спіткнувшись, наздогнав провідника, який ішов попереду, і торкнув його за плече.

– А скажи-но, сину мій, – ласкавий тон його превелебності не віщував нічого доброго, – чи не знаєш ти, що воно таке миготить над нами?

Гураль побіжно глянув угору, безтурботно скуйовдив чуприну п’ятерицею, але, глянувши на строге обличчя провінціала, нашвидку перехрестився.

– Певно що знаю, святий отче. Чого ж тут не знати? Бухруни то.

– Хто? – не зрозумів єпископ.

– Бухруни, кажу!

– І хто вони, ці… бухруни? Нечисті?

– Навряд… Під місяцем аж сяють – отже, чисті!

– Може, звірина яка? – припустив Гембицький. – Наче нетопирі?

– Ну, таке скажете! – впевнено спростував єпископове припущення провідник. – Бухруни й нетопирі! Сміх та й годі!

– І що ж твої бухруни роблять? – поцікавився провінціал з уїдливою посмішкою.