Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

І за цицьку мельникову дружину схопив п’ятірнею.

Ох і дзвінкий же ляпас пролунав! Лісом відлуння пішло, єгері за голови схопилися, а Лентовський реготом зайшовся.

Довго реготав, по-князівському, а потім віддав мірошникову дружину єгерям на потіху. Сам дивився, як ті потішалися, люльку курив, потім постояв над розтерзаною жінкою і наказав єгерям їй руки рубати. Праву, що князя била, по лікоть; ліву, не таку винувату, – тільки пальці. Не посміли єгері відмовитися, зробили жінку безрукою, припекли смолоскипом рани, а Лентовський особисто їй на шию гаман із грубими грішми почепив і велів із пошаною додому провести.

Провели.

Із пошаною.

Тиждень після того млин мертвяком стояв, підмайстри та молодші Сокири в корчмі Іцека Габершляга сидьма сиділи, гірку пили – додому йти боялися. Вив мірошник Стах над дружиною по-дикому, із того світу витягав – і витяг. Тільки що з того?! Грошима проклятими розбитого життя не склеїти, рук нових не купити, а до князя Сокирі ні сокирою не дотягтися, ні словом не дістати. Не боїться Лентовський ні Бога, ні чорта – на таких ні причину не наслати, ні сухим деревом у лісі придавити, бо ж для цього поруч бути треба, щоб бачити-чути… Де там мірошникові з князем рівнятися?!

На тринадцяту ніч, коли серпик молодика вдався жати верхівки сосон, під’їхав до млина тарантас. Зістрибнув із передка худий візник у багатому камзолі, яких не носить тутешня шляхта, й у зеленому береті з півнячим пером. Не пускав раніше мірошник Стах гостей супроти ночі, та ще й незнайомих, а цього пустив. До ранку розмовляли. А за годину перед світанком вийшов Півняче Перо з млина, до тарантаса свого попрямував.

– Не порозуміємося ми з тобою, – наздогін непроханому гостю мірошник Стах. – Сам знаєш: я не куплений-проданий, я родовитий Сокира, тож навіть заради помсти… Ні, не порозуміємося.

Повернувся Стах до хати, дверима хряпнув, а Півняче Перо усе стоїть біля тарантаса, не їде, немов чекає чогось.

І дочекався.

Мірошників син, тринадцятилітній Сокирка, із-за рогу в’юном викрутився і рукою гостеві махає: сюди йди, мовляв! Стали обоє в комірці, слово за словом… молоде – гаряче, от уже й ножик по руці сяйнув, і перо гусяче в крові скупалося, креслить по жовтому пергаменті, квапиться!..

Спізнився ти, мірошнику Сташе!

Пізно прибіг.

Засріблилися нитки в русявій чуприні сина твого, зміями поповзли в різні боки, а за тарантасом уже й слід прохолов.

Хоч бий дурня, хоч не бий, хоч кричи, хоч не кричи – нічого не допоможе.

Сам хлопець долю собі вибрав.

Рівно через півроку в родовому маєтку Лентовських розлягалися плачі, а той князь, котрий тепер уже став називатися старим князем, під час панахиди тайкома вдоволено підкручував вус: не було б щастя, та нещастя допомогло! Із останнього полювання, із зимового веселого цькування привезли єгері в санях труп старшого брата. Казали: вовк горлянку роздер. Але от що дивно: з-під ведмедя живим вибрався, на вепра-самітника ходив, рись-матку брав, а тут вовк…

Промовчали єгері, що вовк той сивим був.

Новий князь ще лютіший за старого: невчасно встрянеш – нарікай на себе!

А в Гарклівських лісах відтоді часто бачили сивого вовка – наче борошном обсипали звіра з голови до ніг…