Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

Марта дивилася на них – на Сивого й на Джоша, на двох людей-нелюдів, що застигли очі в очі – і десь глибоко в ній самій серпневими падаючими зірками спалахували й згасали слова Гарклівського вовкулаки, який продав душу за материні руки та за князівську кров:

«У Півнячого Пера на короткому повідку до самої смерті, а після смерті – ще буде гірше… і того гірше…»

Сили небесні, від чого ж вона рятувала Мовчуна в занедбаній хижі?!

6

Ніколи доти Михал не бився за життя своє з тваринами – тільки з людьми.

Коли під ним упав кінь, він ще не встиг нічого осягнути розумом, але тіло його, вимуштруване роками жорстокої військової праці, було спритніше та мудріше за будь-який розум – кінь ще тільки падав на бік, клекочучи роздертим горлом, а Михал уже висмикнув ногу зі стремена й відскочив до товстелезного карачкуватого в’яза, втиснувся в дерево спиною. Одразу вихопити палаш йому не пощастило – вовчі ікла з розгону рвонули рейтузи на правому стегні, вище халяви чобота, раптовий біль накинувся, ударив, одпустив, злякано забившись у закуток свідомості воєводи; сіра тінь злетіла перед ним, занадто близько, щоб намагатися кинути їй назустріч пряму блискавку палаша, і ліва рука Райцежа змією сковзнула назад, між в’язом та спиною, сховалася під коротку опанчу, туди, де за широким ремінним поясом…

Ця італійська дага[12] з гранованим клинком завдовжки півліктя та з великою зубцюватою чашкою зі клямрою уздовж рукояті дісталася Михалу не в Мілані чи Толедо – її подарував воєводі тесть, Беатин батько, старий Казимир Сокаль. Як така зброя потрапила до спочилого в Бозі рубаки, чому він ніколи не носив дагу при собі, а зберігав її вдома у в масивній скрині під усяким прілим ганчір’ям – Райцеж не раз питав себе, прекрасно знаючи, що відповіді не одержить. Рік після весілля відставний воєвода Казимир придивлявся до зятя, гмикав, побачивши його європейський камзол і рейтузи в обтяжку (сам Сокаль носив традиційний кунтуш і шаровари зовсім неймовірної ширини, від чого був схожий на пивне барило, що скотилося з підставки); рік дзенькав з молодим спадкоємцем клинками, не прощаючи ні однієї помилки й жахливо скидаючись при цьому на Шаранта-Шаленого, вчителя шпаги з Тулузи; а на річницю весілля поцілував дочку в чоло, ляснув зятя по плечу, змусивши Михала похитнутися, та й дістав зі скрині ту саму дагу.

– Тобі якраз до руки буде, – кинув воєвода Казимир. – Ех, дурне діло…

І, не сказавши більше жодного слова, пішов до гостей пити гаряче пиво зі сметаною, до якого був вельми охочий.

…Вістря даги, простромивши вовчу шию навиліт, крицевим паростком проросло із зашийка, важка чашка з розмаху вдарила звіра під щелепу, майже підкинувши вже мертвого вовка, і через мить обм’яклий труп валявся поверх загризеного ним же коня, а драгунський палаш Райцежа з брязкотом вирвався на волю.

Удар.

Ще один.

По стегну тече гаряча липка кров – ніколи, не можна, потім…

Удар.

Марта!.. Де Марта?!.. Гарчання в кущах, курява до неба, хрускіт поламаних гілок – молодець Джоше, тримайся, одновухий!..

Удар.

Навідліг, самою силою, без мудрості, без розуму – не на звіра, не на людину, сліпий удар, безнадійний, за такий сам Райцеж недбайливому учневі…

Попав.

Верескливо скиглячи й тягнучи перебиту лапу, поранений звір відбігає вбік, зацьковано озирається… зникає в сосняку…

Де Марта?!