Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

– Прийшли, – Сивий раптом зупинився, і за мить Марта зрозуміла, що вони справді прийшли: попереду була та сама дорога, де на них напали вовки.

– Це не тут, – пошепки сказала жінка після того, як розгледілася на всі боки. – Мені здається…

– Здається їй, – усе так само похмуро кинув Сивий, не обертаючись. – Нам ще третину шляху дибати, але ж із твоєю ногою вітроломи долати неспосібно!

Він казав слушно. Іти рівною, второваною дорогою справді було набагато легше. Та ось Сивий знову зупинився, за тільки йому одному відомими ознаками визначивши місце трагедії, що недавно розігралася. Щось темніло ліворуч на узбіччі – Марта швидше здогадалася, ніж побачила, що це труп одного з коней. А он і другий… третій…

Сивий нагнувся, голосно принюхався – потім, так само начинці та ледь не припадаючи носом до землі, походив туди-сюди, вдивляючись, винюхуючи та щось нерозбірливо бурмочучи. Джош кружляв тут-таки, він робив те ж саме, що й вовкулака.

Марта ж стояла незворушно: вона розуміла свою непотрібність.

…Переконати мірошникового сина, щоб загасив багаття та вирушив глухої ночі шукати безпечну дороги, було нелегко, але Марта наполягала на своєму. Їй доконче треба знати, що трапилося з Михалом. Але Сивого аж ніяк не цікавила доля воєводи Райцежа; його взагалі, схоже, не цікавила нічия доля – аж до його власної. Єдине, чого Сивий хотів, – дочекатися ранку, вивести Марту до корчми Габершляга та більше ніколи її не бачити. Умовляння й прохання не допомагали. Зрештою, Марта рішуче підвелася і, гукнувши Джоша, зашкутильгала в пітьму: до дороги Мовчун вивів би її, напевне вже – на що, а на це йому нюху вистачило б – і Сивий це знав. Після такої витівки Гарклівському вовкунові нічого не залишалося, як нагримати на дурну жінку, щоб зачекала, нашвидкуруч закидати багаття землею та очолити цей незрозумілий похід. Наостанок Сивий демонстративно помочився на попелище, навіть не попросивши Марту відвернутися. Дурна витівка. Ні, не дурна – вовча. Ох і жінка… Не для того Сивий рятував її, щоб на дорозі на неї знову напали вовки, або ще хтось гірший: хто-хто, а Сивий краще за будь-кого знав: вовки – далеко не найстрашніше, що водиться в тутешньому лісі!..

– Живий твій воєвода, – Сивий стояв поруч і вертів у руках підібраний ним предмет – при світлі місяця тьмяно зблиснула сталь. – Наслідили тут… Молочне цуценя розбереться! Упізнаєш клинок?

Марта нарешті роздивилася, що їй показує мірошників син.

– Наче Михалова, – розгублено мовила вона, взяла в Сивого загублену дагу й приклала до щоки холодну чашку гарди. – Точно не скажу, але якщо так – Михалек із власної волі зброю ніколи не кинув би!

– От і я так само думаю. Відвезли воєводу. Та не з доброї волі. Тому й не підібрав залізяку свою… Вовків трохи побили, трохи прогнали, а його, бач, зв’язали й повезли.

– Живого?! – Марта аж подалася до нього, і Сивий навіть відсахнувся від несподіванки, оторопіло клацнувши зубами.

– Живого, живого! На який ляд їм мертвий?

– Куди… куди вони його повезли?! – Марта ледве не схопила свого рятівника за барки, але стрималася.

– Туди, – махнув рукою вовкулака. – До Габершлягової корчми. Куди їм ще їхати проти ночі?!

– А хто то був? Розбійники? – раптом спало на думку Марті.

– Навряд, – із сумнівом промовив Сивий. – Забагато їх як для розбійників! Чоловік з десятеро, не менше. І чоботи на всіх панські, на добрій підошві, з підківками… зі слідів видно. Ні, не розбійники це.

– Тоді хто?

– Не знаю! – озлився мірошників син. – От уже причепилася як той реп’ях – хто, куди… Не знаю я! У батька мого, мабуть, запитай – може, й скаже…

– І запитаю, – анітрохи не розгубилася Марта. – До млина вашого звідси далеко?