Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

– Дай сюди… ногу, дай, кажу! Не тремти, не вкушу…

Судомно здригнувшись від останніх слів, Марта витягла вперед ногу – і дужі зашкарублі пальці щільно обхопили щиколотку. Жінка охнула, Мовчун, який лежав неподалік, стривожено підвів голову, але біль майже відразу вщух, швидкі дотики розганяли пухлину, Марта розслабилася, їй раптом захотілося спати… Але в цю саму хвилину мірошників син перестав розминати постраждалу ногу, і помітно послаблений біль усе-таки повернувся.

– Дні зо три покульгаєш, – заспокійливо буркнув Сивий, розім’яв із хрускотом пальці й кілька разів струснув своїми лаписьками, немов скидаючи краплі води. – Ціле все…

– Навіщо ти це робиш? – слова вихопилися самі собою, несамохіть.

– Що?

«А справді, що? – подумала Марта. – Навіщо врятував од вовків? Навіщо відпустив Джоша? Навіщо розпалив багаття?»

– Дурна ти, жінко, – Сивий підкинув оберемок дров у вогонь і в задумі втупився перед собою. – Ох і дурна… Тобі радіти треба, плакати від щастя, а ти з питаннями чіпляєшся! Чи тобі не однаково, чому живою залишилася?! Доживеш до ранку – вже щастя, до корчми Габершлягової доберешся – радість, зовсім із наших країв зникнеш – до кінця днів святкуватимеш… Біля нічного багаття правди не шукають, біля нього або сплять, або казки до ранку розповідають! Зрозуміла?

Марта нічого не зрозуміла. Найменше їй хотілося зараз розповідати чи слухати казки. А мірошників син, схоже, не жартував: він примружив свої зелені очі, відкашлявся, немов пробуючи голос…

– Жив собі в тутешніх місцях мірошник, – глухо проказав Сивий.

Жив собі в тутешніх місцях мірошник, із рядових млинарів. Стахом звався, Стахом Сокирою. Прислів’я в їхній родині побутувало: «У нас що не Сокира, то сокира!» Млин у них був старий, ще прадідівський, але роботящий – народ звідусіль хмарою сунув. Хто зерно віз, хто по борошенце, а хто й просто так – із Гарклівськими Сокирами розумним словом перемовитися. Знали люди: дощі другий місяць не йдуть, корова розтелитися не може, чоловік чи хто там ще любити не хоче, усе в гречку стрибнути намагається, дитя нерозумне гнилим грибом отруїлося – йди до млина. Та не так собі йди, а з проханням, із горщиком пряженого маслечка, із козлиною спинкою вудженою, із монеткою срібною… гмикне старший Сокира в бороду, почухає потилицю та й піде мовчки до комори. Тоді чекай: кивне Сокира, повернувшись – твоє щастя, почне чоло морщити та відмовчуватися – йди додому та чекай дулі від долі!

Якось мужики в Сухих Садах відьму палили та зопалу й до млина припхалися. Гори, мовляв, чаклунське гніздо! Так Сокири – за сокири, підмайстри – за жердини, аж тут сухосадці бачать: із трьох навколишніх сіл народ хмарою суне. Хто з чим, але все по голові дістати намагаються. Своїх, мовляв, паліть, скільки влізе, а наших не чіпайте! Сухосадці вже й мандрівного ченця наперед виставили, той хреститься на млин, а старший Сокира ширше від ченцевих хрест кладе та ірже, мов кінь: благослови, отче, бо грішний я! Стенув чернець плічми: а хто не грішний, сину мій?! – та й чкурнув од гріха подалі.

На тому діло й скінчилося.

Минав час, лягали Сокири в землю рідного цвинтаря, що неподалік од їхнього млина був, і залишився мірошник Стах за старшого. Усе як у людей: дружина, троє дівок-помічниць, хлопець тринадцяти років підростає, спадкоємець, значить, знову ж таки – господарство!.. На додачу то олії принесуть, то меду, то ще чого, а Стах Сокира піде до комори, посидить там, потім повертається – кивати чи відмовчуватися…

Ну, та про це вже мовлено!

Полював якось у місцевих лісах князь Лентовський, старший брат нинішнього старого князя. Давно це трапилося, понад три десятки років минуло, у ті часи князьочок хвацький був, крутий, слова поперек не скажи… Розбудили єгері ведмедя, звір на князя, князь на звіра, всадив у волохаті груди рогатину, наліг – а ратище візьми та й зламайся! Як хворостиночка. Підім’яв дебелий ведмедик Лентовського, і вже сталося б лихо, та тут мірошникова дружина неподалік гриби збирала. Бачить: жива душа без покаяння гине; схопила жменю землі, подолом хрест-навхрест обмахнула, рикнула по-ведмежому та звірові межи очі кинула. Скотився клишоногий із князя та в ліс! Немов чорти за ним гналися. Підвівся князь із землі, утерся, а Стахова жінка зроду веселунка була, не втрималася та й пирснула, на пожмакану князівську пику дивлячись! Змовчав Лентовський – єгері аж очі витріщили – і каже:

– Як же ти життя моє цінуєш, холопко[11]? Кажи, не соромся – ми, Лентовські, караємо страшно, але й винагороджуємо щедро!

– Нехай холопи життя людське грошима оцінюють, – відповідає дружина мірошника Стаха. – А мені, вільній, і того досить, що всі живі: і я, і ти, і хазяїн лісовий, під яким ти, наче баба під мужиком, стогнав та боки вилежував…

Що взяти з дурної… язик без кісток!

Удруге змовчав князь, лише вуса настовбурчив і питає:

– То, може, ляжеш під мене, вільна? Я під ведмедя, ти під князя і всі живі: і князь, і ти, і князівський байстрюк у твоєму череві! Що скажеш?