Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

– Ну що, жінко, гарна моя казка? – помовчавши, вишкірився Сивий, і дико було бачити вовчу посмішку на людському обличчі.

Суха глиця повільно осипалася в багаття, спалахувала тендітними вогняними павутинками, і тіні бродили по галявині, наражалися одна на одну, зливалися, метушливо сплескували рукавами, мазнувши то по тихому Джошеві, то по плечистому синові мірошника, то по жінці…

– Бідний ти, бідний… – Марта так і не збагнула, вимовила вона це вголос чи тільки подумала.

Принаймні, Сивий усе зрозумів.

– Не жалій мене, жінко, ні до чого! Не привчений я до ніжності. Сам долю обирав, самому й спокутувати. Мені кров князівська, знаєш, якою солодкою була?! Як мамчин поцілунок… коли матері мертвих синів у чоло цілують. Стояв я над катом-Лентовським, паща багряна, у серці солов’ї співають, а сам відчуваю: життя закінчилося. І його, і моє. Далі вже не життя буде. У Півнячого Пера на короткому повідку до самої смерті, а після смерті – ще буде гірше – хіба ж це життя?! Повіриш – ані на гріш шкоди не відчув. Ні тоді, ні опісля. Навіть коли купця волоського рвав, котрий чимось Хазяїнові не догодив; навіть коли дівчинку-трьохлітку з Бугайців викрав… Згорів дурень-Сокирка, тільки Гарклівський вовкулака зостався!

– Кого хочеш обдурити, Сивий? – Марта пильно дивилася на мірошникового сина, посмикуючи мідний браслет на правій руці – пам’ятку, отриману від прийомної мами Баганти, коли йшли із Шафляр. – Мене чи себе? Кажеш, що згорів, а сам он яким полум’ям палаєш… не обпектися б! Мене навіщо рятував?! За наказом?! Півняче Перо велів?

Сивий довго не відповідав. Дивився у вогонь, морщився, катав жовна на високих вилицях.

– Батько велів, – нарешті розтулив він губи. – Тільки не рятувати. Зграю нацькувати велів, попутників твоїх на клапті велів, тебе до нього на млин загнати велів… Хитрий батько мій, Стах Сокира! Таких батьків пошукати! На тебе в Півнячого Пера душу мою виміняти вирішив! Досі простити собі не може, що не встиг тоді мене вдержати…

– А… Ян? Абат тинецький, він вам навіщо знадобився?!

– Обдурить Півняче Перо чи силоміць захоче тебе відібрати – священик молитвою та хрестом прикриє, оборонить! Кажу тобі: хитрий мірошник Стах! Тебе на мене, як мірку борошна на горщик олії, ченця проти Нечистого, як частокіл проти ведмедя, а сам збоку притулиться та накази віддавати стане!

Сивий ударив кулаком по коліну й сплюнув у багаття.

– Коли до млина підемо? – тихо запитала жінка. – Вранці чи вже зараз?

– Уранці. Тільки не до млина, а до Габершлягової корчми. Туди проведу, а далі самотужки, як зумієш. Тікай звідси, жінко, не буде тобі тут спокою! Ти тепер, як золотий талер, – багатьом підібрати захочеться…

– Чому ж ти заважаєш батькові підібрати? Нехай викупить мною тебе, адже сила за вами, я не втечу!

Вилицювате обличчя Сивого закам’яніло, і тільки зелені спалахи яскравіше світилися в глибоких очницях.

Не очі – вікна занедбаної хати на забутих Богом роздоріжжях… Стережися, перехожий, біжи щодуху геть!

– І втретє дурна ти, жінко. Батько мене смертною любов’ю любить, його зрозуміти можна! А я як почув, що знайшлася у світі така жінка, котра за душу свого мужика на Сатану поперла та куплений товар із рук його поганих вирвала, – віриш, до лісу втік і цілу ніч на місяць вив! Від щастя, що таке буває; від горя, що не мені дісталося!.. Коротше, на світанку бери за гриву свого чотирилапого нареченого та тікай, куди можеш!

– Звідки? – задихнулася Марта й перевела погляд із Джоша на Сивого. – Звідки ти знаєш?! Півняче Перо розповів?!

Мірошників син раптом схопився з колін, метнувся до собаки, падаючи на всі чотири, і обіруч учепився в густу шерсть на горлі Одновухого, аж щелепа в Джоша смикнулася.

– Не Перо, – прохрипів він у вискалену собачу пащу, тримаючи Мовчуна мертвою нелюдською хваткою, як недавно вже тримав один раз. – Сам здогадався. Щоб я, Гарклівський вовкулака, людини під шкірою не відчув?! Ех, жінко, жінко, чого ж ми раніше з тобою не зустрілися?.. Гляди мені, псюро: скривдиш її – із пекла прийду, зубами загризу…