Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

Утім, і до погляду вусаня, котрий судомно лапав руків’я кривої карабелі[16], на диво ні з того ні з сього долучилися темна звірина лють і страх, майже дитячий страх, як буває, коли перехожий застане хлопчиська за якимось неподобством і пригрозить розповісти батькові чи матері.

– Гаразд, – нарешті зважився вусань, збиваючи на потилицю високу смушкову шапку, – сама напросилася… Агов, хлопці, беріть воєводу, а я за жінкою наглядатиму! Якщо справді щось знає, нехай князеві й доповість… стерво язикате!

Останні два слова були вимовлені ледь чутно, не для «хлопців», які пильно позирали на Михала й не дуже прагнули наражатися на його заряджений пістоль.

Нарешті один із них дав коню шенкеля, тварина голосно заіржала, гримнув постріл, але абат Ян не дав воєводі Райцежу як слід прицілитися, і куля втрапила не у вершника, а у вухо тому ж нещасному коневі й убила його наповал. Майже відразу просвистіли два аркани, Михалів палаш спритно розітнув ближню волосяну мотузку, від другої петлі Райцеж ухилився, пожбуривши розрядженим пістолем у голову пахолка, що кинув аркан. Вусань, який на той час уже стояв поруч із Мартою, похапцем огледівся, переконався: всі поглинуті тим, що діється навколо воєводи-втікача – і нишком потягнув із-за халяви ножа.

Того самого, на який накинув оком Джош, – після втечі Михала вусань підібрав захалявник на корчемній підлозі, поряд із розрізаними путами.

Дуже гострий ніж… Пан Михал міг би це підтвердити, якби не був зараз настільки зайнятий.

Вусань був дядьком при князенкові Яноші. Сухорлявий щляхтич із Богом забутого Зебжида, що біля Павкової гори, він жив винятково милостями Лентовських; тільки в останні роки щедрот старого князя різко поменшало. Забулося все: що саме вусань навчив спадкоємця сидіти верхи на коні й рубати шаблею, стріляти з пістоля і цькувати лисиць у навколишніх лісах… Усе забулося й пішло прахом. Мати князенка Яноша раптово померла, старий князь, міцний як дуб, оженився вдруге, через рік уже мав сина, і світські всерйоз подейкували, нібито норовистого та надміру впертого князенка Яноша буде незабаром позбавлено права на успадкування родового маєтку на користь дитини. Тим більше, що жити старий Лентовський збирався щонайменше до повноліття малого сина, а чи й до весілля його.

Звідси й виникла ворожнеча між князем та молодим Яношем, із яким вони сварилися через день, а старий Леонтовський не прихильно ставився також до світских шляхтичів князенка.

Тому, коли Янош Лентовський звірився своєму дядькові-однодумцю, якого знав, як-то кажуть, із пелюшок, про бажання прискорити кончину самодура-батька – вусань одразу втямив, що це його єдиний шанс вибитися в люди. Якщо поталанить, то тут буде не просто подаровано маєток чи гаман-другий золотеньких. Тут відкривалася можливість до кінця днів своїх доїти княжича Яноша, коли той стане зрештою князем Яношем Лентовським.

І раптом, коли вже все було домовлено і старому Лентовському залишалося жити тижнів два, не більше, – до найближчого полювання… Спершу від руки гордого Райцежа гине князенко Янош, а потім – о, пся крев, відкіля на нашу голову взялася ця проклята баба?! Що вона знає?! Як пронюхала?!

І що скаже князеві, коли добереться до нього?!

…Дуже гострий був ніж.

Ось зараз пахолки зв’яжуть непокірливого воєводу, і ніхто не почує задушливого схлипу, який завжди буває від дотику до живого тріпотливого серця невідворотного холодного леза. Потім можна буде сказати, що жінка намагалася втекти чи хотіла вихопити ножа або ще щось таке… Там видно буде.

Вусань присів. На нього дивилися тільки одні очі.

Кольору старого срібла.

Дуже старого.

І обличчя Великого Здрайці схвильовано засмикалося, як у скнари, змушеного вкинути до миски випадкового жебрачка цілий талер.

…Дуже гострий був ніж.

Завбачливий вусань не встиг навіть здивуватися, коли на сяйливому клинку захалявника раптом зімкнулися пальці, що казна-звідки й узялися – немов із землі виповз суглобистий паросток – і з хрускотом розтинаючи власну плоть, потяг ножа на себе. Крові не було, крику не було – нічого не було, тільки страшні пальці, що відбирали зброю, та слизький хрускіт; і засовався на росянистій траві розчавлений підмайстер мірошника Стаха, розтулив захололі повіки й утелющився просто в посіріле обличчя вусаня млистими більмами.

Не підводячись, мрець перехопив ніж другою рукою, стиснув козулин копиток, що правив за руків’я, й одним ударом, немов кабана колов, усадив смужку сталі вусаневі під барлак.