Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

4

Змалку мурзатий шалапут і задираха Михалек Івонич нечасто обтяжував себе роздумами про власну чи чужу долю, а також про свій злодійський хист. Цим хистом, який старанно викохав старий Самуїл, Михалек користувався там і тут без усякого сорому – за що не раз був битий батьковим батогом. І правильно: щоб на пустиці дар свій не розтринькував, не тягав без потреби все підряд та не викликав у людей підозри щодо стосунків із нечистою силою.

Наука батька Самуїла, з усього видно, була не марною, бо коли Михал Івонич, незабаром провінційний шляхтич Михал Райцеж залишав Шафляри, які стали йому рідними, він уже твердо знав, чого хоче і як зможе цього домогтися.

Він домігся.

Одначе від певного часу в голову Михала Райцежа, майстра клинка та відомого в Європі дуелянта, почали наполегливо навідуватися всілякі думки, які в тій голові раніше не водилися.

Пан Михал зненацька відчув себе неповноцінним. Так, він став шляхтичем, учнем видатних фехтувальників, знавцем ратної справи, але для Михалека його майстерність була такою ж краденою, як і титул, такою ж фальшивою, як і його королівські грамоти, добутою таким же обманом, як і родове ім’я!

А Михал хотів справжнього.

Свого!

Він був певен, що доможеться й цього. Не обманом, а чесною службою, не злодійством, а завзятою працею, і власними учнями він остаточно заслужить повагу інших, і врешті-решт зможе поважати сам себе!

Так Михал осів у Висничому.

І справді був до душі. Його швидко полюбили гайдуки, його оцінив Єжи Любомирський, граф Висницький і нинішній фаворит короля; навіть колишній воєвода Казимир Сокаль, який довго придивлявся до молодого спадкоємця, дедалі частіше схвально гмикав у вуса, дивлячись, як Михал до самозабуття вигострює свою майстерність, запозичену в далеких Тулузі та Флоренції; та й виснажливі уроки самого пана Казимира не пропали марно. Як не глянь – у всьому гарний новий воєвода: і не старий іще, і собою вродливий, і справу свою знає чудово, і вимогливий у міру, і світу встиг побачити; хіба що запальний занадто, але який рубака в його віці бував байдужий? Сам пан Казимир змолоду… Охо-хо, життя наше грішне!..

Отож, коли Михал попросив у Сокаля видати за нього Беату, єдину дочку пана Казимира, який овдовів років сім тому, старий воєвода, а він уже давно бачив, до чого йдеться, і гадки не мав заперечувати.

Оженився Михал з любові. Беата стала першою і єдиною жінкою, при якій Михал Райцеж на якусь часину забував про випади, позиції, вигострення зброї та інші премудрості військової науки, ремесла, мистецтва, що давно стало змістом його життя.

І спочатку Михал був по-справжньому щасливий.

Але минуло зовсім небагато часу, і в ревниву, страчену сумнівами душу нового воєводи, яка лише недавно, здавалося, знайшла довгожданий спокій, почали закрадатися невиразні, але від цього не менш чорні підозри.

Ні, молода дружина була вірна йому – щодо цього Михал сумнівів не мав. Ішлося не про чистоту подружнього ложа…

Ще перед весіллям Райцеж зарікся: ніколи не лізти в душу дружини. Це – святе. Брудні пальці злодія Михалека Івонича не торкнуться чистої Беатиної душі. Її чоловік – воєвода Михал Райцеж, і він не принизить дружину й себе мерзенним злодійством.

І Михал дотримував даного самому собі слова, скрипів по ночах зубами і мучався від того, у чому був уже майже впевнений: Беата його не кохає! Вона просто не могла постати проти батькової волі й пішла під вінець, але любить вона іншого! Кого?

Більше як півроку Михала діймала ця невизначеність; він помічав завбачливу покірність дружини на ложі – звісно, від лагідної Беати не варто сподіватися палкої пристрасті флорентійок чи досвідченості француженок… Але не так, не так мала б поводитися жінка з тим, кого любить! Хто ж його суперник? Хто?!

Незабаром Михал знайшов відповідь і на це питання.