Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

– Забирайся геть, чернече! Потрапиш під гарячу руку – полисієш! Геть, кому сказано!

Ян Івонич не рушив з місця.

Вусань прикро скривився і вже намірився почастувати батогом настирливого ченця, що посмів стати їм поперек дороги, але тут із туману виринула нова діюча особа; виринула несподівано для всіх та й для самої себе. Власне, особа ця було не така вже й нова, а вельми-вельми підтоптана, та ще й налилася кров’ю від швидкого бігу, і вся огрядна постать квестора Ігнатія здіймалася й опадала з кожним вдихом-видихом, як тісто в діжі. Умудрившись години півтори тому виламати одну з нещільно прибитих дощок у причілковій стіні сарая – туди його замкнули підмайстри від гріха подалі – тож доблесний квестор увесь цей час блукав у проклятому тумані, ледь не плачучи від безсилля та марно намагаючись вибратися хоч куди-небудь. Кінський тупіт він сприймав, як витівки нечистого. Він навіть не знав, що ходить колами біля цвинтаря, аж поки вигук вітця Яна не стьобнув Ігнатія дужче од ремінного батога, підказавши правильну дорогу до порятунку душі й тіла.

– Святий отче! – голосно заревів квестор і кинувся до абата, намагаючись поцілувати край його сутани. – Ой щастя яке! А я вже думав: кінець, пропали ми з вами, осиротів монастир Тинецький без пастиря!.. Бач, он ви де, слава Господові нашому повік!..

Один із вершників пильніше придивився до вітця Яна, насунув кущуваті брови, пришпорив коня. За мить він опинився поряд із розгубленим вусанем, нахилився до нього й зашептав йому щось у самісіньке у вухо, поросле білястим волоссям.

– Кривдиш, святий отче! – через хвилину заговорив вусань зовсім іншим тоном. – Кажеш, розбій чинимо, а того не бачиш, що не розбійники перед тобою, а чесні люди!

– І чиї ж ви такі чесні люди, що з самого досвіту за воєводою графа Висницького по полях ганяєтеся й безневинних селян кіньми топчете? – глумливо спитав абат Ян.

– У першу руку – Божі, – смиренно, хоч це було йому нелегко, відповідав вусань, – а в другу – їхньої ясновельможної милості князя Лентовського. Сам розуміти маєш, святий отче: ти у своєму монастирі хазяїн, хоч що накажеш, ченці виконають; а нам князь велить, тож і ми виконуємо, і не тобі перебаранчати князівську волю!

– Лентовський? – абат був безмежно здивований. – А я думав…

Утім, отець Ян одразу отямився.

– І навіщо ж вашому князеві знадобився пан Райцеж?

– А навіщо батькові може знадобитися убивця його сина? – у свою чергу запитав вусань. Відчувалося, що розмова з абатом починала йому набридати і він ледь стримується, щоб не відштовхнути тинецького настоятеля вбік та завершити полювання на втікача, котрий стояв, притулившись до огорожі.

Сан і слава абата Яна боролися в душі вусаня з наказом князя – і князь перемагав.

Батько Ян непомітно скосив оком спершу на Михала, потім на Марту – і сестра кивнула братові: мовляв, правда, було таке, але чому Михалек не повідав тобі про двобій над річкою Тихою, – того я не знаю.

– Якщо так, – трохи поміркувавши, сказав ксьондз, – тоді зрозуміло… Послухай, вірний слуга Лентовського: я, настоятель тинецького монастиря, даю тобі слово, що незабаром прибуду в маєток твого пана й привезу з собою воєводу Райцежа. Тоді й розсудимо, чесний був двобій чи ні, і чи одна на всіх честь шляхетська! А зараз дозволь нам рушати у свою дорогу. Чи ти не віриш моєму слову?

Образливий регіт був йому відповіддю.

– Вірю, – нареготавшись, заявив вусань, а троє його супутників взялися знімати з сідел волосяні аркани. – Приїдеш ти, святий отче, із паном воєводою в маєток Лентовських через місяць-третій, а я на той час давно вже на гакові криком зійду. Коли їхня князівська милість вогнем гніву палає, йому цупалки зараз підкидати треба, а не завтра, і вже, тим більше, не через місяць. Не гнівайся, отче, але мені ліпше сьогодні через твоє слово переступити, ніж завтра пояснювати князю, чому відпустив убивцю князенка Яноша! Ієзус-Марія, своя пазуха ближча!

І Марта, що досі непорушно стояла між Джошем та байдужим Сивим, не витримала.

– Звісно, ближча! – істерично вигукнула вона, вибігла наперед, відчуваючи, як хміль божевільної ночі паморочить голову та вихоплюється назовні хрипким реготом. – Знав би старий Лентовський, як синочок його, покійний Янош, на батька рідного лихе замислював – мабуть, винагородив би пана Михала по-князівському! Золотом від голови до ніг обсипав би! Мене, мене із собою везіть – я все розповім князю, все!..

Із присутніх, мабуть, тільки Джош-Мовчун розумів, про що йдеться: хто-хто, а він добре пам’ятав корчму Йошки Мозеля та молодого князенка, у якого Марта на ходу прихопила клаптик ненависті до батька й відразу скинула ту капость на кішку Бирку. Але Джош мовчав, і не тільки тому, що людська мова була для нього відтепер недоступна, а решта здивовано витріщилися на жінку біля тарантаса; єдину жінку серед чоловіків, чиї справи та задуми сплелися в тугий вузол, який би годилося хіба що рубонути ножем…