Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

– Дякую, святий отче. Ось могилу вириємо – і читайте все, що належить, – старий мірошник постояв, горопашно крекнув і побрів слідом.

Абат Ян згідно кивнув і повернувся до Марти, до ніг якої усе ще тулився Джош.

Квестор Ігнатій тактовно відійшов подалі, хоч йому й кортіло послухати, про що говоритиме абат Ян зі своєю сестрою, задля якої щойно приїздив сюди сам Сатана! Приїздив – і поїхав ні з чим. Дивина! А тільки чи надовго поїхав?..

– Дивно все це, Марто, – помітно розгублено пробурмотав Ян і скоса глянув на сестру.

– Дивно, – погодилася Марта. – Але що саме? Що тобі дивно, Яне?

– Багато чого, Марто. Цей чоловік… чи не чоловік – якого всі, та й він сам, називають дияволом… Можливо, я беру зараз на себе тяжкий гріх, але мені трохи шкода, що він так швидко поїхав. Нам із ним було б про що погомоніти. У всякому разі, МЕНІ з ним.

Марті на якусь мить навіть відняло мову. Її брат Ян… ні, не так – ксьондз Ян, священик-бенедиктинець, настоятель тинецького монастиря, котрий проводить теологічні бесіди з Великим Здрайцею?!

– І про що ж ти хотів з ним поговорити? – вичавила вона з себе нарешті.

– БАГАТО про що, – бліде обличчя абата на тлі досвітнього серпанку було серйозне й трохи смутне. – ПРО те, про що натякнув, але не договорив він сам. Про те, чому він урятував тебе, – а, за великим рахунком, і мене з Михалом – бо відпустив належну йому душу, укравши її в мертвого й нічого не зажадавши натомість? Та й узагалі: відкіля він узяв цю душу, чому все-таки зважився з нею розстатися, хоч і шкодував потім? Адже не з Пекла він її витяг?! О, у мене до нього було безліч питань, і, гадаю, на багато з них він зміг би відповісти – та чи захотів би?.. Де перебувають занапащені, продані Нечистому душі людські? У пеклі? Чи все-таки не там? І ще: НАВІЩО Дияволу душі? Яка йому з них користь? Невже він просто заради втіхи спокушає й терзає цих малих? І чи так уже вони страждають? Коли він щойно сам кричав, що страждання визволяють, забувши сказати, від чого саме вони визволяють! Багато про що хотів би я в нього спитати, навіть знаючи, що це гріх і що вірити Дияволу не можна; та, швидше за все, він не захотів би мені відповідати – і все-таки…

Абат замовк і понурився.

– Він сам нещасливий. І страждає, – проти волі вирвалося в Марти, і Ян знову звів на неї здивований погляд. – Я бачила його очі, коли він змушував Сивого перевертатися на вовка, і ще, коли він… він показував мені… Скажи, Яне, це насправді було? Заїжджий двір у Казимежі, п’яна бійка жебраків, і ти – у мирському вбранні, схожий на гендляра, сидиш із товстою дівкою на колінах і штовхаєш чоботом одноногого приблуду? Було?!

– Відкіля?! – Янові перехопило подих. – Відкіля… Як ти посміла?!.

– Ні, я не крала цього в тебе. І в тій корчмі не була. Усе це показав мені він, Великий Здрайця. То це правда?

– Правда, – сухо сказав абат і відвернувся.

– Тоді, можливо, правда й інше…

– Що – інше? Що ще він показав тобі з моєї брудної білизни?! – зі злістю промовив Ян, у цю хвилину геть не схожий на колишнього святого вітця, втілення лагідності та всепрощення.

– Ішлося не про тебе, Яносику. Шафляри, батько Самуїл – і Михал. Вони довго розмовляли, сперечалися, чимраз більше гарячкували; потім Михал схопив батька за барки, і той… Отак помер наш батько, Яносику! А Мардула-розбійник ще раніше звинуватив Михалека в смерті Самуїла-баци. Може, і це правда?!

– Правда, – почувся позаду хрипкий голос.

Михал стояв зовсім поруч. Обличчя воєводи було брудне, на чолі садно, рейтузи подерті, зі слідами запеченої крові…

– Правда, – кивнув він, коли Марта і Ян ураз повернулися до нього. – Але не вся. Що ж, доведеться розповісти. Відчував я, що так чи інакше не минути мені цієї сповіді, – от бачите, годинонька й настала…