Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

– Та ні! – прикро повернувся мірошник до нетямущого настоятеля. – Кошлатий – то мій син! А Нечистий…

– …А Нечистий – це він про мене! – Півняче Перо скинув берет і помахав ним із усією можливою люб’язністю, щоб у тинецького настоятеля не залишилося ніяких сумнівів. – Сідайте з нами, святий отче, перекусимо, чим Бог послав…

Спершу абат Ян явно хотів щось сказати, можливо, навіть сакраментальне «Apage, satanas[15]!», але при останніх словах Великого Здрайці поперхнувся й надсадно закашлявся.

– Здоров був, Сташе! – як нічого не бувало вів своє Півняче Перо. – Ну, чого стоїш як стовп?! Ти ж бо торгуватися зо мною прийшов? Сідай, поторгуємося, по руках ударимо!

Схоже було, що в старого Сокири враз пропало будь-яке бажання торгуватися та битися з Великим Здрайцею по руках, але подітися мірошникові було нікуди.

– Тобі потрібна ця жінка, – нарешті набрався відваги мірошник.

– Потрібна, – погодився Півняче Перо, соковито хрумаючи пучком зеленої цибулі, і, незрозуміло чому, додав:

– Ет, перемелеться – борошно буде!

– А мені потрібна душа мого сина, – відрізав Стах і всім сухеньким тільцем обіперся на ковіньку, немов слова ці відібрали мірошникові й без того мізерну силоньку.

– Потрібна, – знову погодився диявол, сьорбаючи пиво дрібними ковточками. – Одного не збагну: за віщо мені її повертати? За твої красиві очі?

– А тому, що інакше… – старий Сокира затнувся. Ні, не так уявляв він собі цю зустріч. Домовитися з Півнячим Пером віч-на-віч, віддати йому Марту в обмін на синову душу, змусити скасувати давню угоду, а якщо обдурити спробує – як щитом, прикритися від Нечистого святим вітцем! Але отак, прилюдно, під пиво…

– А інакше… – тупо повторив мірошник і знову замовк.

– А інакше святий отець мене виганятиме. Правильно, Сокиро?!

Мірошник не озвався. Стояв, кліпав, супив ріденькі брівки.

– Тільки ви, святий отче, спочатку помізкуйте гарненько: чи варто через чаклуна Стаха мене гнати? – з уїдливою посмішкою теревенив Великий Здрайця. – Адже я вас обманом до млина не волік, очей не замилював, та й на Мартину душу не зазіхаю! І життя її мені ні до чого. Не вірите? Тоді запитайте в неї самої, а ще ліпше помізкуйте самі: невже наша мирна трапеза схожа на насильство?! А цей чудовий дідусь, святий отче, намірився прокляту душу сина свого на вашу сестру виміняти, а вашою сутаною бенедиктинською прикритися! От візьму я зараз, скасую угоду на Гарклівського вовкулаку та й піду собі геть – як гадаєте, святий отче, довго ви проживете з тієї хвилини? Адже ви тепер для Стаха Сокири – огнь палаючий, вічна гроза над головою!

Абат Ян відчував, що в словах Нечистого (якщо це й справді був він) приховується підступ, але поки він не міг нічого заперечити.

– Отож, ні до чого вам, святий отче, мене проганяти, – зробив висновок Великий Здрайця. – Я й сам можу піти. А можу й не йти. При мені Стах вас зачепити побоїться. Знає, старий шкарбан: як захочу, навіть сина батькові на горлянку кину. Їдьте з Богом у свої Шафляри, а ми з Мартою опісля договоримо. Авжеж, злодієчко?

І Півняче Перо вдоволено реготнув, помітивши, як пересмикнуло Яна при словах «з Богом», вимовлених нечестивими вустами.

Ян стояв розгублений. Він не хотів вірити дияволу, він би не повинен йому вірити – сатана ніколи нічого не робить просто так, нікому не допомагає задарма, і за всі його послуги потім доведеться розплачуватися, але… ніякого іншого виходу, крім як скористатися пропозицією Великого Здрайці, абат придумати не міг!

Великий Здрайця вичікувально дивився на абата, а той гарячково шукав правильного рішення; мірошник понурився й теж намагався щось придумати, та тільки нічого йому не спадало на думку – Марта вислизала з рук Стаха Сокири, так добре задумана угода розсипалася! А Марта завмираючим серцем чекала, чим скінчиться справа. Їй було страшно й чомусь водночас весело: усе, що могло трапитися, уже трапилося, і гірше, напевно, не буде; як гравець, який поставив на кін усе, що в нього було, вона чекала розв’язки.