Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

Великий Здрайця вдав, що знову поглинений своєю тростинкою, але поведінка жінки викликала скороминущу тінь сум’яття на його виразному обличчі. Він чекав чого завгодно – зневіри, обурення, здивування, – але сліз він не сподівався. Такими сльозами плачуть над лісорубом, якого привалило падаючою сосною, але аж ніяк не над абатом-гультяєм.

А Марта оплакувала Яносика – втілення відхожої ями для сотень розкаяних, священика-злодія, що відкрив свою душу для чужих гріхів і самовільно забирав сумніви та пристрасті в тих, хто шукав спокою, – старший син Самуїла-баци крав ланцюги в каторжників, неподобство у виродків, брав не питаючи, силоміць привласнював… І брудний шинок у Казимежі був його покутою, муками звільнення, після яких спустошений абат повертався до монастиря – красти.

Гарклівський вовкулака, сидячи на землі біля ніг Марти, теж дивився на жінку – і зелені свічки здивування повільно гасли у вирі його очей.

– Ще щось покажеш? – Марта востаннє схлипнула й відкинула волосся, що впало на чоло. – Чи втомився?

– Сподобалося?! – відразу заметушився Півняче Перо. – До душі, до серця?! Чого тепер зволите, ваша милість?

Метушливість його була недоречна: так поводиться паж-недоук, що бажає сподобатися пані, – і, наче відчувши це, Півняче Перо знову начепив берет на голову, заламав його звичним жестом, смикнув свою еспаньйолку раз-другий і став колишнім холодним і насмішкуватим дияволом.

– Їхня милість бажають розважитися, – роздумливо пробубонів він і крутонув лозинку в тонких, неймовірно гнучких пальцях. – Їхня милість цікавляться людьми… близькими до їхньої милості. Ну що ж, ми готові служити вірою й правдою… правдою і вірою… Знайшов! Дивися сюди! Та не на мене, а лівіше!

Марта машинально глянула у бік давно відцвілих кущів бузку, що густо оточували віддалену частину цвинтарної огорожі – і небо раптом посвітлішало, зелень кущів бризнула в обличчя, а потім виринув пагорк, на ньому – колода, а на ній – двоє чоловіків…

«Батько? – вихопилося в Марти. – Батько Самуїл?!»

Але її ніхто не чув.

…Похмурий світанок мерзлякувато огортав хвилястим серпанком людей, які сиділи на колоді. Але й крізь цей серпанок Марта безпомилково упізнала знайоме змалку зморшкувате обличчя Самуїла-баци, гордий орлиний ніс, його ніздрі гнівно ворушилися, смоляні, по-жаб’ячому витрішкуваті очі, у яких палахкотів темний вогонь, пряму спину, якої так і не змогли зігнути сім із гаком десятків років, величезні жилаві батькові долоні, що тяжко лежали на кощавих старечих колінах…

Поруч із Самуїлом-бацою сидів Михалек. Сидів – та все ніяк не міг усидіти на місці. Воєвода Райцеж щось запально доводив названому батькові, щомиті підхоплювався й розмахував руками (навіть це Михал робив так, ніби в кожній руці в нього було затиснуто по клинку); минала хвилина-друга, Самуїл-баца заперечно хитав кудлатою головою, і все починалося спочатку.

Нарешті Михалека прорвало. Він підхопився іще раз, схопив батька за барки, могутнім ривком зірвав з колоди й притяг до себе, щось беззвучно виказуючи у вискалене обличчя старого. Вік не позбавив Самуїла-турка неабиякої частки його колишньої сили, руки шафлярского злодія мертвою хваткою вчепилися в камзол непоштивого вихованця, на мить вони так і заклякли: величезний старий із ликом древнього ідола та молодий воєвода, що бавився крицею та чужим життям, як дитина – саморобною лялькою… Вечір відсахнувся перелякано, рвані смуги сутінок захиталися з боку на бік – і немов овечим молоком хлюпнули на Самуїла-бацу! Страшно сполотнівши, він облишив Михалека, вхопився за груди, закашлявся й зігнувся в три погибелі; майже впавши на колоду, він ще якийсь час здригався, намагаючись випростатися, а потім сповз на землю, скорчився біля ніг сина; тіло Самуїлове вигнулося в останній судомі й завмерло.

Воєвода Райцеж нерухомо стояв над трупом батька.

Не розуміючи, що робить, Марта ступнула вперед, наразившись на невидиму перешкоду, – і побачила зовсім поруч із собою русявочубого юнака, майже хлопчика, одягненого по-гуральськи: порятунок від дощу – прокип’ячена в олії сорочка з такими широкими в зап’ястку рукавами, що вони звисали майже до колін, полотняні штани із синіми зав’язками, широкий пояс із темної шкіри, поцяткований мідними та срібними бляшками, висока бараняча шапка…

Юнак невідривно дивився на Михалека та на мертвого Самуїла, пальці його стискали руків’я засунутого за пояс ножа – і воєвода немов щось відчув: різко озирнувся, наполовину оголюючи палаш, відступив на крок-другий, а потім швидко пішов, майже побіг геть.

Починався дощ, його краплі впали на тіло Самуїла-турка, перешкода перед Мартою дедалі більше заважала їй кинутися до батька, у відчаї вона спробувала обминути перешкоду, налетіла на юнака-гураля, пройшла крізь нього, усім тілом зопалу врізавшись у живе, тепле, що хропнуло при зіткненні; і Марта впізнала юнака, впізнала за мить до того, як перестала бачити.

Усі Шафляри знали, що в Янтосі Новобильської, молодої удови Яцека Новобильского, буває ночами Самуїлів побратим, Мардула-розбійник. Не сказати б що вночі, а так – коли крутиться в довколишніх місцях та коли не ганяються за ним чиїсь гайдуки чи обікрадені липтовські чабани, швидкі на розправу. Видно, міцно кохала Янтосева вдова безстрашного Мардулу, хоч і немолодий, дуже немолодий був розбійник: і заміж її сватали – не йшла, і липтівці погрожували помститися за гріхи Мардули – сміялася та жарти жартувала, і хлоп’я від розбійника прижила – сама витягнула, виходила, не побоялася батьковим ім’ям наректи… Коли Марта Івонич у вісімнадцять років залишала Шафляри, синові Мардули і Янтосі Новобильської було років вісім-дев’ять, не більше, і бавився він собі з іншими хлопцями в цурки, і тільки погляд його спалахував, коли чув вигадки про темну славу батька свого.

Оце той самий Мардула, син Мардули-розбійника та й онук теж, здається, Мардули-розбійника (краківський каштелян[14], слухаючи доповіді про невловимого гураля, потай вважав його безсмертним) – саме він і стояв зараз поруч із Мартою. Він подорослішав на ті майже дев’ять років, упродовж яких Марти не було в Шафлярах.

Стояв, покусував губи та хапався за ніж.